Володимир Желєзников - Опудало

Я схопила скарбничку й закричала:

«Я хоробрий заєць! Я найхоробрішик на світі заєць!»

Рудий надів морду тигра й загарчав на мене:

«Гр-р-р!»

«Ой, не боюся! Ой, не страшно!» – Я відштовхнула Рудого. А Шмакова начепила морду лисиці й проспівала тоненьким голосом:

«Зайчику сіренький, зайчику біленький… Ми тебе перехитруємо! Ми в тебе скриньку з коштовностями відберемо!» – І вона вщипнула мене.

Я не чекала цього – адже ми гралися – й вигукнула:

«Ти чому боляче щипаєшся?..»

«А як не боляче, то навіщо ж щипатися!» – засміялася Шмакова.

А тим часом інші хлопці та дівчата теж вирядилися в маски звірів, і мене вже щільним колом оточили морди вовків, ведмедів, крокодилів. Вони стрибали, гарчали, накидалися на мене й рвали з рук скарбничку. А якийсь ведмідь, – по-моєму, це був Попов, – вигукнув, як Шмакова:

«Зайчику сіренький, зайчику біленький… Ми тебе перехитруємо!»

Вовк-Валька кілька разів міцно смикнув мене за косу. А я перелякалася по-справжньому, ніби мене оточували не люди, а справжні звірі.

«Не треба! Годі!» – Я хотіла зняти маску, але в мене нічого не виходило, бо вони безперервно мене штовхали.

«Попався, зайчику!» – проспівала Шмакова.

«Ми тебе, зайче, роздере-е-мо!» – загарчав Кудлатий і крутнув мене.

«Гр-р-р!» – дурним голосом прогарчав Рудий.

«Димко-о-о!» – вигукнула я й гепнулася на підлогу, бо в мене запаморочилося в голові.

Димка вбіг і запитав, чого я кричу. А я йому відповіла, що перелякалася.

«Кого?» – не зрозумів Димка.

«Усіх… звірів», – відповіла я.

«Диви, й погратися не можна», – мовив Валька.

«Зайчику сіренький… Зайчику біленький… Ми тебе роздеремо! – хихикнула Шмакова. – Яка нервова!»

«Дурниці! – похмуро заявила Миронова. – Просто кривляється. Гайда звідси!..»

І вся компанія пішла слідом за Залізною Кнопкою, цілком задоволена собою.

А мені ще довго ввижалося, що Шмакова схожа на лисицю, Кудлатий – на ведмедя, а Валька – на вовка.

Мені було соромно, що я так думала про них. Тому я наздогнала їх на вулиці й усіх пригостила морозивом на власні гроші. І розповіла Шмаковій під слово честі свою таємницю, що Димка схожий на «Сплячого хлопчика».

Вона була дуже задоволена, реготала й присягала, що нікому не скаже, але мені чомусь здалося, що голос у неї був схожий на той, коли вона співала: «Зайчику сіренький, зайчику біленький…» Шмакова – лисиця. Справжня. І я подумала, що даремно їй усе розповіла… Ну, ти ж її бачив, дідусю. Еге ж, вона лисиця? А я тоді й не знала, що є люди – лисиці, ведмеді, вовки…

Потім я запитала в Димки:

«Ти мене осуджуєш, що я злякалася тоді на фабриці?»

«Та що ти, – відповів він. – Злякатися кожен може».

Ось бачиш, яка людина був Димка – добра, – сказала Лена. – А згодом він ще виявився відчайдушне хоробрим. Було це так…

Ми поверталися з Димкою додому. І раптом побачили Вальку. Він біг підтюпцем нам назустріч, на повідці тягнув собаку, маленького такого, на кривих лапах і з великими волохатими вухами.

Валька помітив нас і пірнув за ріг. Димка кинувся за ним, а я за Димкою. Валька припав до стіни і втупився в нас якимись дивними очима.

«Який у тебе собака гарний. – Я погладила собаку. – Тільки чого його так тіпає? Захворів він, чи що?»

Валька не встиг мені відповісти, тому що Димка вчепився в нього, вихопив собаку й випустив.

«Мій повідець!– заволав Валька, випручуючись з Димчиних рук. – Петьку!.. На поміч!»

Я не зрозуміла, чому Димка так оскаженів і чому Валька кричав «повідець» і кликав на допомогу якогось Петька.

Петько, старший Вальчин брат, одразу ж з'явився. Він великий, йому скоро в армію. Я його відразу впізнала, він водій прибиральної машини.

А Валька, як побачив Петька, заволав іще голосніше:

«Петьку, він мого собаку з повідцем відпустив!»

Петько підтягнув Димку до себе й чемно сказав:

«Ти вже пробач, друже, але я мушу зробити тобі боляче. Ти сам заробив».

І він так молоснув Димку по щелепі, аж той пролетів повз мене й гепнув на землю.

«Заробив? – зареготав Валька. – Знай наших»,

«Бувайте здорові, діти», – сказав Петько.

Вони пішли не озираючись. А я не кинулась за ними, не заступилась за Димку, не покликала на поміч. От соромно!

Ленка подивилася на Миколу Миколайовича.

– Я ж тобі казала, що колись була боягузкою. Це я тепер нічого не боюся. Ніколи більше не відступлю. Ні-ко-ли! Ні перед чим. А тоді я затремтіла й підійшла до Димки, коли Валька й Петько вже зовсім зникли.