Володимир Желєзников - Опудало

А тим часом усі чекали, що буде далі. Тільки Залізна Кнопка не поспішала відкривати нам свою таємницю, вона поважно й таємниче мовчала.

«Ну, Миронова, не тягни!» – простогнав Рудий.

– Дідусю, –сказала Ленка. – А знаєш, я ніколи не зволікала б так час, як Залізна Кнопка, якби знала про когось страшну таємницю. А може, її тому й прозвали «Залізною»?

Микола Миколайович усміхнувся, щоб якось, хоча б усмішкою, пом'якшити тривожний стан Ленчиної душі.

Проте вона не відповіла на його усмішку, не прийняла її, вона була там, уся в цій події, яка змусила її так страждати і яка досі ще була не ясна її дідусеві.

– А ти?.. – Ленка рвучко повернулася до нього всім корпусом. – Ти зволікав би час, якби знав про когось страшну таємницю?

– Я не зволікав би, – суворо відповів Микола Миколайович. – Ніколи. Навіщо даремно мучити людей, навіщо над ними знущатися та вивертати й без того слабкі їхні душі навиворіт, коли вони навіть винні. Можна зневажити, покарати, допомогти, але мучити негарно, соромно, не можна. Це робить людину жорстокою. Треба бути милосердним.

– Милосердним? – запитала Ленка. Вона замислилася над значенням цього слова.

– Знаєш, що таке «милосердний»? – вів далі Микола

Миколайович. – Це людина, в якої «миле» серце. Добре тобто.

– А Залізна Кнопка зволікала, зволікала, зволікала!– сказала Ленка. – «Дамо, каже, йому три хвилини на роздуми». І поглянула на годинник.

«Одна хвилина минула», – щасливим голосом проспівала Шмакова.

Моторошна тиша супроводжувала ці три хвилини, це чекання. Тільки іноді хтось скрикував або хихикав, і всі зі страхом позирали одне на одного, намагаючись наперед відгадати, хто ж зрадник.

«Не признається, йому ж гірше буде, – лиховісне промовила Миронова. – Ну! – Вона крикнула, немов батогом шмагнула. – Ну-бо! Признавайся, зраднику!.. Признаєшся – тобі ж самому ліпше й легше буде!»

«Попов, – наказала Шмакова, – стань біля дверей, а то «він» іще втече». Вона чомусь засміялася.

Попов перетнув клас і, радісно усміхаючись, став позаду нас.

«Дві хвилини!» – майже не розтуляючи губів, видушила Миронова.

Я глянула на Димку – він стояв мов укопаний.

«Димко», – з жахом прошепотіла я, щоб підштовхнути його.

Мені хотілося гримнути на нього страшним голосом, ударити, щоб зрушити з місця, змусити признатися, перш ніж Залізна Кнопка назве його ім'я.

«Три!» – продзвенів голос Миронової.

«Три, три, три!» – гуло в моїй голові. В мене попливло перед очима, я гепнулася б, якби Попов не підхопив мене.

А коли я прийшла до тями, то зрозуміла, що Димка ще не встиг признатися, бо він і досі стояв поруч зі мною і ніхто не звертав на нас ніякої уваги.

«Ну? – Кудлатий рвонувся до Миронової, він хотів якнайшвидше схопити зрадника. – Хто ж він?..»

А Миронова знову зволікала час.

І тоді Димка нарешті ледь чутно прошепотів: «Друзі…»

Його почула тільки Шмакова.

«Що «друзі»? – Шмакова підскочила до Димки. – Ти-хо-о-о! Сомов хоче нас про щось повідомити! Кажи, Ди-мочко! – солодким голосом проспівала вона. – Кажи!»

Але в цей час Залізна Кнопка, не звернувши уваги на Димку, вимовила фразу, яка одразу змінила всю обстановку.

«Підходьте до мене по черзі, – звеліла вона. – Я буду перевіряти ваші пульси, – і погрозливо додала: – Подивимося, як зараз б'ється пульс у зрадника!»

Всі спантеличено перезирнулися, в багатьох розчаровано витягнулися обличчя. Вони ладні були схопити зрадника, вони прагнули помсти, і раптом – якийсь пульс.

«То ти не знаєш «його»?» – хрипким голосом запитав Димка.

Я побачила, як він зрадів. Він засміявся, біднесенький, від радості, що Залізна Кнопка, виявляється, нічого не знала, що він дістав відстрочку.

«А може, хтось інший його знає?» – осміхаючись, сказав Попов.

«І інший теж не знає, дорогий мій Попику, – сказала Шмакова. – І ми не будемо поспішати… – Вона майже танцювала поміж рядами парт і співала: – Ми геть про усе поступово довідаємося… І як «його» звуть… І що «він» розповів Маргариті… І навіщо «він» це зробив…»

«Підходьте до мене по черзі», – сказала Залізна Кнопка.

Перший до Залізної Кнопки підійшов Васильєв.

«Перевіряй, – він простягнув Мироновій руку. – Подивимося, що в тебе вийде».

Миронова почала рахувати пульс у Васильєва. А решта всі мовчки спостерігали за ними, ладні за першим сигналом Залізної Кнопки кинутися на того, в кого пульс битиметься занадто швидко.

«Нормальний, – сказала нарешті Миронова. – Хто далі…»