Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- А деякі племена, - на льоту вловив я Митькову думку, - риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і - готово!

- Думки читаєш! - радо згукнув Митько. - Ми ці обидва способи поєднаємо.

- А козеня де взяти?

- Ото ж бо, - спохмурнів він. - Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, - проясніло його лице, - мотузку на роги, та в ліс, а вранці відведемо назад?

- Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.

- Твоя правда, - скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке?

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

- А якщо ми прив’яжемо тебе?

- Тобто як це? - вибалушивсь я.

- Мотузкою, як же ще! А де взять її - я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж.

- Ти що, жартуєш? - не повірив я власним вухам.

- Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

- Та ти, мабуть, сказився, - обуривсь я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. - Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!

- Хай буду я, - хоробро погодивсь Митько. - Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу - інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

- Та гаразд уже, - охолов я. - А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!

- Молодець! - вигукнув Митько. - Звичайно, курку! І мороки набагато менше. - І по хвильці додав: - Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в разі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.

- Ху ти, - мовив, одхекуючись, Митько. - Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

- Це хіба курка! - згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. - Це ж страус!

І ми знов якомога лагідніше заводили:

- Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

- А тю-тю-тю-тю.

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

- Та ну її, - не витримав перший я. - Всі коліна пооббивав.

- Зараз, зараз ми її, - не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, - у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

- Єсть! - вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: - Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

- Ну от бачиш, - співчутливо сказав я. - А якби коза? Ото б намучились!

- Та й то, - відповів Митько. - Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.

- Ну що, Митю, може, вистачить? - я стояв по пояс у щойно виритій ямі і витирав чоло.

- Та де там вистачить. Йому звідси вилізти - все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

- Нічого собі новину ти приберіг, - пощулився я. - Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

- Та він на людей побоїться…

- Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? - промайнув у мене жахливий здогад.

- Звідки я знаю. Може, турист який.

- А де ж він тепер?

- Де! Додому поїхав!

- Додому! А може, - важко сковтнув я, - в о н о з’їло його?

- З’їло? - злякавсь Митько. - Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, - опустивсь на землю. - Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

- Були речі, - промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. - Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.

- Сандаля? Чому ж ти мовчав?