Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- А що мені було - кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

- І куди ти її подів?

- У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

- Ай-я-яй! - мало не застогнав мій друг. - Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

- Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

- Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.

- Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

- А що, - розпалювався ще більше Митько. - Рада була б!

- Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.

- Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.

- Еге, бач, як воно обертається, - роздумливо подав голос я. - Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

- Авжеж, - зрадів Митько. - Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше в о н о здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

- Ху, ну і ну, - стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.

- Ямка - будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

- Та ти що - кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.

- Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.

- А що ж, - згодивсь я. - Можна й подушку.

- Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

- Ти бачив таке? - дратувавсь Митько. - Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.

- Ай, Митю, - зауважив я. - В тебе, як у жаби, виходить.

- То спробуй ти!

- Ко-ко-ко-ко-ко, - дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.

- Тьху ти! - спересердя сплюнув Митько. - Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

- Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

- Звичайно, - згодивсь товариш. - Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути - і то не було вільної хвилини.

- А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? - усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

- Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, - кинув на озеро, - буде тобі й юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

- Швидше б ми його побачили, - мовив Митько, - а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

- Хай собі.

- Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, - стишив Митько голос. - Диви…

Я придивився.

Лісом щось прямувало до нашої пастки.

- Ніби не повзе, - мовив Митько. - Здається, навіть іде.

- Та це ж людина! - вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

- От лиха година! - крикнув я, вискакуючи з куреня. - Хто це? Що з вами? Ви цілі?

- Та здається, - озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. - От чортяка, - мовив дід, вилізши нагору. - Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

- А це, дідусю… - почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

- Це, дідусю, - пробелькотів Митько, - ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

- Ні-і.

- От біда, - зітхнув дід. - А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

- Молочка, - облизнувсь Митько. - І багато?

- Повний бідончик.