Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- А може, не все вилилось?

- Та ні, все.

- Жаль, - гірко зітхнув Митько. - Ех, якби знати, хто це, - нещиро правив далі. - Я йому б…

- Авжеж, - хитав головою дід. - Ну, як вам тут, добре? - цікавивсь, прямуючи до куреня.

- Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? - піддобрювались ми.

- Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

- Є, дідуню, ось, - мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

- Спасибі, - лагідно подякував той. - Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

- Лопатка? - зашарівсь Митько.

- Еге ж, лопатка. Он вона лежить.

- А й справді, лопата, - дурнувато гигикнув я.

- А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

- От-от, черви. На риболовлю, - випалив Митько.

- Ну й багато вловили?

- Та ні, не дуже, щось кльову не було.

- А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

- Ти бач, - наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. - Здасться, курка.

- Курка, дідуню, курка, - хутко запевнив його Митько. - Ми оце прийшли з села, бачимо - бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

- Ой-йой, це ж куди забігла! - розвів руками дід. - Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую - нявчить шось уранці під дверима. Глядь - а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

- Принесемо, принесемо, - спантеличено запевнили ми.

- І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

- Посидьте, дідусю, ще, - улесливо завели ми.

- Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

- До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, - кволо відповіли ми.

- І хитрющий же дідуган, - мовив по хвилі Митько.

- Все зрозумів.

- Та тут уже нічого не вдієш.

- Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

- Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому ми й погодились.

Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

- Воно таки існує, - задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

- А може, Митю, то все вигадки?

- Аякже, вигадки… - договорити він не встиг. Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс:

- О-о-у-у-у-у!

Митько скочив на ноги:

- Ти чув?

- Чув, - ледь озвався я.

З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.

- Тільки разом, - на ходу кричав Митько. - Як з одним що трапиться, другий поможе.

- Звичайно! - відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду щось голосно плюснуло.

- Туди!

- Туди! - тривожно озвалось у мене в животі. Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

- Он, - присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.

- Воно,- підтвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.

- Куди? - схопив я його за руку. - Ти що?

- Пусти!

- І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, - тягнув я його що було сили.

- Та добре вже. Не полізу, - сердито озвався він. - Пусти. Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

- Ну от, - порушив мовчанку Митько. - Все. Ех, така нагода!

- Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

- При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

- Так-то воно так, - і собі зітхнув я. - Але ж не ризикувати життям!

- А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

- Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

- Ну добре… Це я так, спересердя, - промимрив Митько. - Тс-с-с, - прошепотів, торкнувшись мого плеча.

- Що?

- В кущах зашаруділо.

- Та вже вчувається, - махнув я рукою. - Ходімо.