1 ...6 7 8 10 11 12 ...18 - І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
- Чому це?
- Усі ж повмирають.
- Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, - мріяв він.
- І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
- Посередністю! - зобидивсь Митько. - У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.
- А в тебе з малювання!
- Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.
- А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
- Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
- Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.
- Давай я понесу, - примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.
- Я піду посплю, - мовив надвечір Митько, - а о другій годині ночі зміню тебе.
- Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.
- Годинник у кожної людини отут, - постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. - Потрібно тільки знати, як ним користуватись.
- І як?
- Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій…» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, - чи по рибу, чи по гриби.
- А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?
- Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?
- Зрозумів.
- То вартуй, а я пішов спати.
- А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що - до ранку сидіти?
- Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. - І Митько зник у курені.
Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття - живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха:
- Ов-ва-а! Ов-ва-а!
Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» - втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.
Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, - думалось мені, - у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама…
Я позіхнув.
вичавив із себе якісь жалюгідні звуки,
- Ух, - опустився я на землю, спершися спиною на курінь. - І я недосипаю, - позіхнув знову. - Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… - голова моя схиляється на груди.
Скільки так я просидів, не знаю, коли це:
- Ага! - чую сердитий голос. - Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.
- Спиш! Йому довірили пост, а він спить.
- Та я… - почав був виправдовуватись.
- Що я?! Заснув чи ні?
- Заснув, - винувато розвів я руками.
- Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?
- Ну, пробач, Митю, - почервонів я. - Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.
- Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу