Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

- Чому це?

- Усі ж повмирають.

- Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, - мріяв він.

- І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.

- Посередністю! - зобидивсь Митько. - У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.

- А в тебе з малювання!

- Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.

- А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

- Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

- Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.

- Давай я понесу, - примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.

- Я піду посплю, - мовив надвечір Митько, - а о другій годині ночі зміню тебе.

- Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

- Годинник у кожної людини отут, - постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. - Потрібно тільки знати, як ним користуватись.

- І як?

- Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій…» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, - чи по рибу, чи по гриби.

- А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?

- Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?

- Зрозумів.

- То вартуй, а я пішов спати.

- А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що - до ранку сидіти?

- Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. - І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття - живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха:

- Ов-ва-а! Ов-ва-а!

Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» - втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, - думалось мені, - у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама…

Я позіхнув.

вичавив із себе якісь жалюгідні звуки,

- Ух, - опустився я на землю, спершися спиною на курінь. - І я недосипаю, - позіхнув знову. - Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… - голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

- Ага! - чую сердитий голос. - Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

- Спиш! Йому довірили пост, а він спить.

- Та я… - почав був виправдовуватись.

- Що я?! Заснув чи ні?

- Заснув, - винувато розвів я руками.

- Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?

- Ну, пробач, Митю, - почервонів я. - Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

- Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?