Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- Та навіть і не знаю, чи казати вам… - Він знову помовчав. - Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.

Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?

- Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здасться, як і я, полюбили це місце.

«І звідки йому відомо?» - подумав я.

- Ви вмієте зберігати таємниці? - він суворо звів брови.

- Могила, - мерщій вигукнувся Митько.

- Щоб я маму й тата не бачив, - пробелькотів і я десь почуту клятву.

- Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

- Незвичайне? - пошепки повторили ми.

- Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?

- Помітили, - ствердив я.

- Так далеко ж, - озвавсь Митько. - Не кожному й охота телющитись.

- Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.

- Бояться?!

- Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.

- Але чому ж, чому?

- А тому, що в озері... - він стишив голос, - хтось живе. Ми здригнулись.

- Авжеж, - вів Василь далі. - По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують - телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.

- Та що ти!

- Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

- Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину.

- От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?

- Та щось таке чули…

- Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.

- Що ти на це скажеш? - запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.

- Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…

- Може, й бреше, - погодивсь Митько. - І звідки тільки тут цей бурштин? - підкинув угору і зловив жовтий камінець. - Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?

- Лох-Несс.

- Треба буде розпитати в когось із старших.

- Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.

- Здається, так.

З озера повіяло прохолодою…

В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.

Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.

Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую - її оддирають від мого вуха.

Наді мною схилився Митько.

- Сергію, а якщо нам…

Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.

- Що нам?

- Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

- Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

- А якщо відпустить?

- Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

- Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.

- Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

- Та не замерзнемо. Не бійся.

- Я і не боюсь. А от бабуся…

- Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

І він вибіг із хати.

Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.

- Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.

- А якщо то й справді якийсь звір? - обернувсь до мене Митько. - От було б здорово! І ми першими його побачимо.

- Ну, побачимо, а далі? - я був настроєний скептично.

- Сфотографуємо!

- А далі?

- У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.