Мері Додж - Срібні ковзани

Хмара крижаного пилу вилітає з-під лез, коли ковзанярі добігають до межі й повертають назад.

Наближається щось чорне; це один із хлопчиків — от усе, що ми знаємо. Він зачепив регістр vox humana, і юрба видає потужне ревіння.

Ковзанярі наближаються — ми вже бачимо червону шапку. Ось Бен… Ось Пітер… Ось Ганс!

Ганс попереду! (Молода пані ван Генд мало не зім’яла квіти, які тримала в руках. Вона ж не сумнівалася, що першим буде Пітер!)

За Гансом — Карл Схуммель, потім Бен і хлопчик у червоній шапці. Інші не відстають.

Від них стрімко віддаляється чиясь висока фігура. Обганяє червону шапку, обганяє Бена, потім Карла… Порівнявшись із Гансом, біжить поруч з ним! (Пані ван Генд затамувала подих.) Це Пітер! Він попереду!.. Ганс швидко обганяє його. Очі Гільди повні сліз. Пітер має перемогти. Очі Анні гордо блищать. Гретель дивиться, стиснувши кулачки… Ще чотири кроки, і її брат буде біля колони.

Він тут! Так, але Схуммель прибіг на секунду раніше. В останню мить Карл, зібравши всі свої сили, пролетів між колонами й досяг фінішу.

— Карл Схуммель — одна миля! — кричить оповісник.

Незабаром пані ван Глек піднімається знову. Падаючи, хустка будить сурму, а сурма, чий звук, як тятива, ураз випускає у простір двадцять дівчаток-стріл.

Це гарне видовище, але довго дивитися не вдається: не встигли ми як слід їх розглянути, як вони вже далеко. Цього разу ковзанярі біжать майже поруч; коли, повернувши біля флагштоків, вони мчать назад, важко сказати, хто першим досягне колон.

Попереду нові личка… схвильовані, розпашілі, не помічені нами раніше. Серед них Катрінка й Гільда, а Гретель і Ріхі позаду. Гретель відстала, але, коли Ріхі обганяє її, вона виривається уперед. Вони вже майже наздогнали Катрінку…

Гільда досі попереду, вона ось-ось досягне фінішу… Вона жодного разу не сповільнила бігу відтоді, як звук сурми погнав її уперед; вона мчить до мети, як стріла. Один за одним лунають захоплені вигуки. Пітер мовчить, але його очі сяють, мов зорі. «Ура! Ура!»

Знову лунає голос оповісника:

— Гільда ван Глек — одна миля!

Голосні схвальні крики прокочуються юрбою, захоплюючи за собою музику, і всі звуки зливаються в суцільний радісний гул.

Але тільки-но здіймається прапор, гамір змовкає.

Знову лунає різкий звук сурми. Він жене хлопчиків удалину, мов вітер листя — варто визнати, темне і дуже велике листя.

Воно летить до флагштоків, і його підганяють вигуки «ура» — це кричать глядачі.

Ми починаємо розрізняти тих, хто до нас наближається. Тепер попереду троє хлопчиків, і всі вони біжать голова в голову. Це Ганс, Пітер і Ламберт. Карл незабаром розриває ряд і стрімко виривається уперед. Мчи, Гансе! Лети, Пітере! Не дозволяйте Карлові перемогти ще раз! Уїдливий, нахабний Карл… Ван Моунен слабшає, але ви сильні як ніколи. Ганс і Пітер, Пітер і Ганс… Хто попереду? Ми любимо їх обох. Нам майже все одно, хто з них прудкіший.

Гільда, Анні й Гретель, розташувавшись на довгій червоній лаві, більше не всидять спокійно. Вони схоплюються на ноги… Всі троє різні, вони страшенно хвилюються. Гільда одразу ж сідає на місце. Ніхто не здогадається, що вона має певний інтерес, що вона стривожена, що її переповнює одна надія! То заплющ очі, Гільдо… Сховай обличчя, що сяє від радості! Пітер переміг.

— Пітер ван Хольп — одна миля! — кричить оповісник.

Судді ставлять оцінки. Знову збуджений гул, ті самі звуки музики у загальному гаморі… Але що це? Здається, щось сталося… Невелика юрба тісниться, обступивши когось біля однієї з колон. Карл упав. Він не забився, йому тільки трохи запаморочилось. Якби він не був таким похмурим, то отримав би більше співчуття від гарячих юних сердець. А так, щойно він зводиться на ноги, про нього одразу ж забувають.

Дівчатка готуються бігти втретє!

З якими рішучими обличчями вишиковуються вони в шеренгу! У деяких вигляд аж урочистий, викликаний почуттям відповідальності; інші напівсором’язливо-напівзадерикувато усміхаються, і всі до однієї палко прагнуть перемоги.

Третя миля може стати вирішальною. Але якщо цього разу ні Гретель, ні Гільда не переможуть, всі інші також матимуть шанси отримати срібні ковзани.

Цього разу кожна дівчинка впевнена, що подолає дистанцію удвічі швидше, ніж минулого. Як вони тупотять ногами, випробовуючи леза, як нервово оглядають кожного ремінця… Як випростовуються під кінець, спрямувавши погляди на пані ван Глек!

Звучить сурма, і дівчаток знову проймають дрижаки. Тремтячи від хвилювання, вони спрямовуються вперед, нахилившись, але чудово зберігаючи рівновагу. Кожен стрімкий крок довший за попередній.