Мері Додж - Срібні ковзани

Гансу хотілося, щоб ці люди хоч на мить побачили його матір і Гретель. Він не знав, що тривога обох дивиться з його очей, не знав, що, різко відмовивши йому, багато хто почувався ніяково й думав: «Не треба було проганяти хлопчину». Деякі батьки, повернувшись того вечора додому, розмовляли зі своїми дітьми лагідніше, ніж зазвичай, згадуючи, як посмутніло після їхніх слів чесне юне обличчя хлопця, що просив роботи; і ще не настав ранок, як один хазяїн вирішив, що, якщо хлопець із Брука зайде знову, треба буде наказати старшому майстрові поставити його на якусь роботу.

Але Ганс нічого цього не знав. Коли сонце зайшло, він вирушив назад у Брук, не розуміючи, чому в нього так дивно стискається горло — від почуття безнадійності чи від рішучості перебороти всі перешкоди. Був у нього, щоправда, ще один шанс. Тепер мейнгеєр ван Хольп, можливо, вже повернувся, думав він. Правда, Пітер, за чутками, ще вчора ввечері вирушив до Гаарлема влаштовувати якісь справи, пов’язані з великими ковзанярськими змаганнями. Але все-таки Ганс піде до ван Хольпів і спробує отримати роботу.

На щастя, Пітер повернувся рано-вранці. Він був уже вдома і саме збирався йти до Брінкерів, коли прийшов Ганс.

— А, Гансе! — вигукнув він, коли Ганс, втомлений, підійшов до дверей. — Ви мені й потрібні. Заходьте й погрійтеся!

Зірвавши з себе пошарпану шапку, яка, мов навмисно, прилипала до голови щоразу, коли її хазяїн ніяковів, Ганс став на одне коліно. Не для того, щоб привітатися на східний манер, і не для того, щоб ушанувати богиню охайності, яка тут панує, а просто тому, що його важкі черевики здатні були вселити жах будь-якій домогосподарці в Бруці. Знявши черевики, їхній хазяїн обережно зайшов до будинку, залишивши їх зовні, як вартових, чекати на його повернення.

З будинку ван Хольпів Ганс пішов з легким серцем. У Гаарлемі батько велів Пітеру передати Гансові Брінкеру, щоб той негайно почав робити двері для літнього будиночка. У садибі була зручна майстерня, і Гансові дозволили працювати в ній, поки він не скінчить різьблення.

Пітер не сказав Гансові, що пробігся на ковзанах до самого Гаарлема тільки для того, щоб усе це владнати, поговоривши з мейнгеєром ван Хольпом. Йому було достатньо бачити, як засяяло радістю обличчя молодого Брінкера.

— Мені здається, я з цією роботою впораюся, — сказав Ганс, — хоч я й не навчався ремеслу різьбяра.

— А я цілком певен, що впораєтеся, — щиро відповів Пітер. — Ви знайдете всі потрібні вам інструменти у майстерні. Її там ледь видно за деревами, хоча вони й обсипалися. Влітку, коли живопліт укритий листям, майстерні звідси не видно зовсім… Як почувається ваш батько сьогодні?

— Ліпше, мейнгеєре… Сили прибувають до нього з кожною годиною.

— У житті я не чув про більш дивовижний випадок! Цей суворий старий Букман — воістину чудовий лікар!

— Ох, мейнгеєре, — палко промовив Ганс, — цього мало! Він не тільки чудовий лікар — він добра людина! Якби не добре серце меєстера і не його велика майстерність, мій бідолашний батько й досі жив би в пітьмі. Я вважаю, — додав він, і очі в нього спалахнули, — що медицина — найшляхетніша наука!

Пітер знизав плечима:

— Може, вона й дуже шляхетна, але мені вона не зовсім до смаку. Лікар Букман, звичайно, майстер своєї справи. Ну, а щодо його серця… Позбавте мене від таких сердець.

— Чому ви так кажете? — запитав Ганс.

Цієї хвилини з сусідньої кімнати помалу вийшла дама. Це була мевроу ван Хольп, у шикарному чепцеві й довжелезному атласному фартуху, обшитому мереживом. Вона поважно кивнула Гансові, коли той відійшов від комина й відважив їй найввічливіший уклін, на який тільки був здатен.

Пітер зараз же підсунув до комина дубове крісло з високою спинкою, і його мати сіла. З боків комина стояло два великих обрубки коркового дерева. Пітер підставив один з них під ноги матері. Ганс повернувся, збираючись іти.

— Почекайте, будь ласка, юначе, — сказала вона. — Я випадково почула, як ви з моїм сином говорили про мого друга, лікаря Букмана. Ви маєте рацію, юначе: у лікаря Букмана дуже добре серце… Бачиш, Пітере, ми можемо жорстоко помилитися, якщо судитимемо про людину лише за її манерами; хоча взагалі ввічливість можна тільки вітати.

— Я не хотів виявити неповаги до лікаря, матінко, — сказав Пітер, — Але ніхто не має права так поводитися з людьми, як він. А про нього це всі говорять.

— «Усі говорять»! Ой, Пітере, «всі» — це ще нічого не означає. Лікар Букман пережив велике горе. Багато років тому він за дуже страшних обставин втратив єдиного сина. Це був чудовий юнак, тільки трохи необачний і запальний. До цього нещастя Герард Букман був одним із найприємніших людей, яких я знала.