Мері Додж - Срібні ковзани

— У цій частині світу бідолашному Дон-Кіхоту постійно довелося б орудувати списом, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність і красу лейденських околиць. — Тут на кожному кроці вітряки. Пам’ятаєш, який запеклий двобій він влаштував із одним із них?

— Ні, не пам’ятаю, — відверто зізнався Ламберт.

— Я теж… Тобто пам’ятаю, але не зовсім точно. Але з ним щось таке сталося, а якщо ні, то могло статися… Подивися на ці вітряки — як шалено вони крутять своїми величезними крилами. Вони й справді могли б підбурити божевільного лицаря до боротьби не на життя, а на смерть. Дивишся на них і не надивуєшся. Ван Моунене, допоможи мені їх перелічити, — ті, які ми зараз бачимо. Я хочу, щоб у моєму записнику була значна цифра.

І після ретельного підрахунку, перевіреного всім загоном, Бен написав олівцем: «184… рік… грудня. Поблизу Лейдена бачив дев’яносто вісім вітряків».

Бен хотів зайти на старий цегельний млин, де народився художник Рембрандт, але передумав, довідавшись, що для цього загонові довелося б зробити чималий гак. Якби хлопці були так само голодними, як і Бен, то мало хто з них завагався б, вибираючи між будинком Рембрандта, до якого була ціла миля, і готелем по сусідству, де можна було перекусити. Бен обрав готель.

Після сніданку хлопці трохи відпочили, потім… Попросили ще сніданку, якого заради пристойності назвали обідом. Після обіду хлопці сиділи в готелі й грілися — всі, крім Пітера, який витратив увесь цей час на нові марні пошуки лікаря Букмана.

Коли він повернувся, загін уже був готовий знову надягти ковзани й рушити в дорогу. Тепер хлопці були за тринадцять миль від Гааги й почувалися такими ж бадьорими, як учора вранці, коли виходили з Брука. Настрій у них був піднесений, а лід — чудовий.

Дорогою хлопчики бачили безліч гарних сільських садиб, побудованих і прикрашених на суто голландський смак. Неабияке враження справляли просторі, величні будинки, вишукано розплановані сади, прямокутні живоплоти й широкі канави, через які подекуди було перекинуто мости з хвірткою посередині, яка неодмінно замикається на ніч. Канави, що перетинали місцевість в усіх напрямках, вже давно були без плівки, яка вкривала їхні води влітку, і тепер виблискували під сонцем, як довгі скляні стрічки.

Хлопчики бадьоро ковзали і водночас вправно витягали з кишень пряники, які одразу ж зникали у їхніх ротах.

Пробігли дванадцять миль. Ще трохи — і вони опинилися б у Гаазі, але ван Моунен запропонував змінити курс і ввійти до міста через Босх.

— Згода! — крикнули друзі в один голос, і ковзани миттєво злетіли з їхніх ніг.

Босх — це чудовий парк або ліс завдовжки майже дві милі. Саме тут стоїть знаменитий «Будинок у лісі» — «Хейс ін’т босх», колишня королівська резиденція.

Зовні цей будинок здається занадто простим для палацу, але він розкішно обставлений і прикрашений дивовижними фресками: на стінах і стелях фарбами зображено групи людей і різні орнаменти, написані по сирій штукатурці. Деякі кімнати оббиті китайським шовком із красиво вишитими візерунками.

В одній із кімнат було зібрано велику кількість сімейних портретів. Серед них висів портрет королівських дітей, які колись втратили батька, що загинув від сокири. Цих дітей неодноразово писав голландський художник Ван-Дейк, придворний живописець їхнього батька, англійського короля Карла I. Це були дуже гарні діти… Скільки лиха оминув би англійський народ, якби вони були такі ж прекрасні душею й серцем, як і зовні!

Парк навколо палацу особливо привабливий улітку, коли квіти й птахи перетворюють його на казкову країну. Довгі ряди могутніх дубів гордовито піднімають голови, знаючи, що жодна святотатська рука не насмілиться їх зрубати. І справді, ось уже багато століть цей ліс вважається мало не священним. У ньому ніколи не стукала сокира дроворуба, і навіть дітям не дозволяють зламати тут жодної галузки. І війни, й повстання шанобливо оминули його, ненадовго зупинивши свій руйнівний хід.

Іспанський король Філіп, який страчував голландців сотнями, видав указ, яким заборонялося чіпати навіть гілку в цьому прекрасному лісі. Одного разу, під час жахливого зубожіння, держава вже вирішила було принести його в жертву, щоб поповнити майже виснажену скарбницю. Проте народ кинувся рятувати свій Босх і самовіддано зібрав потрібні кошти, не допустивши його знищення.