Мері Додж - Срібні ковзани

Та жах! Що це за гуркіт? Бен був не в силах поворухнутися. Він зміг тільки вимовити:

— Якобе!

— Якобе! — почувся чийсь переляканий голос.

Бен мало не знепритомнів, але змусив себе повернути голову. Він побачив навпроти, біля краю стіни, юрбу хлопчиків, але… Якоба серед них не було.

— Боже! — крикнув він, кидаючись уперед. — Де мій кузен?

Натовп розступився. По суті, це був не натовп: стояло тільки четверо хлопчиків, а між ними сидів Якоб, тримаючись за боки й щиро регочучи.

— Я вас усіх налякав, так? — сказав він своєю рідною мовою. — Ну гаразд, розповім вам, як усе сталося. На стіні лежав великий камінь, я простягнув ногу — тільки хотів трішечки підсунути його, — і раптом він покотився вниз, а я гепнувся догори дригом. Якби тієї секунди не встиг відскочити, то полетів би униз слідом за каменем! Та все це дрібниці. Хлопці, допоможіть мені звестися!

— Ти забився, Якобе? — спитав Бен, помітивши, що обличчя його двоюрідного брата трохи сіпнулося, коли хлопці допомагали йому піднятися на ноги.

Якоб знову спробував розсміятися:

— Та ні… Трохи боляче стояти, але це дрібниці.

Того дня в церкві Хоохландске-Керк не можна було оглядати пам’ятник Ван дер Верфу, зате хлопчики дуже приємно провели час у Стадгейсі, в ратуші. Це була довга, неправильної форми споруда в напівготичному стилі, дещо безглузда щодо архітектури, але чудова через свій поважний вік. Її маленьку дзвіницю, всю обвішану дзвонами, здавалося, зняли з якогось іншого будинку і нашвидкуруч приставили до ратуші, щоб та набула довершеного вигляду.

Піднявшись розкішними сходами, хлопчики опинились у досить погано освітленому приміщенні, де зберігався шедевр Луки Ван-Лейдена, або Гейгенса, відомого голландського художника. Уже в десять років він добре писав фарбами, у п’ятнадцять — став знаменитим. Його картина «Страшний суд» — воістину чудовий твір, хоча й написаний у сиву давнину. Однак хлопчиків зацікавили не стільки достоїнства картини, скільки те, що вона є триптихом, тобто написана на трьох окремих дошках, причому бічні стулки, з’єднані шарнірами з середньою, за потреби можуть складатися і закривати її.

Хлопчикам сподобалися також історичні картини де Моора й інших відомих голландських художників, а Бена довелося чи не силоміць відтягувати від потьмянілого старовинного портрета Ван дер Верфа.

Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреєде-Страат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На ній немає каналу, а різнобарвні будинки з гостроверхими фасадами надзвичайно мальовничі. Деякі з них дуже високі й покриті східчастими дахами; а деякі немов пригинаються до землі, відступаючи перед громадськими спорудами й церквами.

Чисту, простору, обсаджену тінистими деревами й прикрашену безліччю гарних будинків, цю вулицю можна прирівняти до найкращих вулиць Амстердама. Її підтримують у бездоганній чистоті. Багато стічних канав тут укрито дощатими дахами, що відкриваються на зразок люків. Вони оснащені насосами з блискучими мідними прикрасами — їх постійно протирають і начищають громадським коштом.

Місто перетинають незліченні водні дороги, утворені дельтою Рейну, але сто п’ятдесят кам’яних мостів сполучають роз’єднані вулиці. Рейн, мовби стомлений тривалою дорогою, тече тут дуже повільно. Ця всесвітньо відома річка, втративши свою велич, анітрохи не схожа на прекрасний Рейн, що вільно тече у своїй середній течії. Тут вона функціонує замість рову навколо валу, який облямовує Лейден. Біля масивних воріт, що ведуть до міста, через річку перекинуто підйомні мости.

Гарні, широкі алеї з прекрасними деревами тягнуться уздовж каналів і надають віддаленим будинкам ще усамітненішого вигляду, підкреслюючи дух самітництва, що наклав свій відбиток на все місто.

Оглядаючи будинки на Раненбурзькому каналі, Бен був трохи розчарований зовнішнім виглядом славного Лейденського університету. Але потім він згадав його історію: його урочисто заклав принц Оранський у нагороду за мужність, виявлену городянами під час облоги; подумки перебрав великих людей — діячів освіти й науки, які тут колись навчалися; подумав про сотні студентів, які користуються тепер усіма вигодами його аудиторій і чудових наукових музеїв. І Бен вирішив: байдуже, що цей будинок не досить гарний зовні, але прикраси такому «храму науки» не завадили б.

Пітер і Якоб дивилися на будинок зі ще глибшим, більш особистим інтересом: адже усього через кілька місяців їм доведеться увійти сюди вже студентами.