Мері Додж - Срібні ковзани

— «Бідолахи»! — передражнив його Карл. — Можна подумати, що він твій брат!

— Він і є мій брат, та й твій теж, Карле Схуммель, коли на те пішло, — відповів Пітер, дивлячись Карлові прямо в очі. — Не можна сказати, що вийшло б із нас за інших обставин. Адже нас охороняли від зла з першої миті нашого народження. Якби цьому хлопцеві щасливо жилося вдома й батьки в нього були порядні, можливо, він став би чудовою людиною, замість того, щоб докотитися до злочину. Дай Боже, щоб суд не зломив його, а виправив!

— Так-так! — гаряче підхопив Ламберт.

А Людвіг ван Хольп спрямував на брата погляд, сповнений такої радості й гордості, що Якоб Поот, який був єдиним сином у родині, від щирого серця пошкодував, що його маленький брат, якого давно поховали у старій церкві в Бруці, не залишився живим і не підростав тепер разом із ним, Якобом.

— Гм! — пирхнув Карл. — Дуже добре бути благочестивим, всемилостивим і все таке, але я від природи суворий. Всі ці прекрасні ідеї скочуються з мене, як град… А втім, якщо й не так, нікому до цього немає діла.

У цьому незграбному компромісі Пітер угадав проблиск добрих почуттів і, простягнувши Карлові руку, мовив щиро й гаряче:

— Слухай, брате, потиснімо один одному руки й будьмо добрими друзями, хоч ми й нечасто сходимося в думках!

— Частіше, ніж ти думаєш, — похмуро буркнув Карл, потиснувши Пітерові руку.

— Чудово, — коротко відгукнувся Пітер. — А тепер, ван Моунене, послухаємо, що скаже Бен. Куди він хотів би піти?

— До Єгипетського музею, — відповів Ламберт, нашвидку порадившись із Беном.

— Це на Бреєді-Страат. Ну, то до музею. Ходімо, хлопці!

— Ось цей майдан перед вами, — сказав Ламберт, простуючи поруч з Беном, — дуже гарний улітку, коли дерева на ньому дають затінок. Його називають Руїнами.

Багато років тому тут стояли будинки, а Рапенбурзький канал — он той, — проходив посеред вулиці. Ну так от, якось тут, на каналі, зупинилася баржа, яка везла до Дельфта сорок тисяч фунтів пороху, і матросам закортіло зварити собі обід на палубі. Але не встигли вони й оком зморгнути, друже мій, як уся ця махина вибухнула.

Загинуло дуже багато людей, і близько трьохсот будинків злетіли в повітря.

— Як? — вигукнув Бен. — Невже під час вибуху зруйнувалося цілих триста будинків?

— Так, друже. У той час мій батько був у Лейдені. Він розповідав, який це був жах. Вибух стався рівно опівдні й був схожим на виверження вулкана. Вся ця частина міста запалала за мить. Спалахнула величезна пожежа, руйнувалися будинки, чоловіки, жінки, діти стогнали під руїнами. До міста приїхав сам король і, за словами батька, поводився шляхетно: всю ніч провів на вулицях, підбадьорював тих, хто вижив і намагався загасити пожежу й урятувати якнайбільше людей з-під каменів і уламків. За його прикладом у всьому королівстві збирали пожертвування для потерпілих, і, окрім того, їм видали сто тисяч гульденів зі скарбниці. Це сталося у 1807 році. Якщо не помиляюся, тоді батькові було тільки дев’ятнадцять років, але він чудово все пам’ятає. Серед загиблих був і його друг — професор Люзак. У церкві Святого Петра на згадку про нього повісили дошку і, що цікаво, на дошці зображено самого професора в тому вигляді, у якому його знайшли після вибуху.

— Ото дивовижа! А що, пам’ятник Бурхааву теж у церкві Святого Петра?

— Не пам’ятаю. Можливо, Пітер знає?

Капітан дуже потішив Бена, підтвердивши, що пам’ятник справді там і хлопці, ймовірно, зможуть побачити його сьогодні.

— Ламберте, — вів далі Пітер, — запитай Бена, чи бачив він учора портрет Ван дер Верфа в ратуші. [30]

— Ні, — сказав Ламберт. — Я можу відповісти замість нього. Вже запізно, щоб туди йти. Слухайте, хлопці, просто дивно, скільки Бен знає! Він уже встиг так багато розповісти мені з історії Нідерландів, що цього вистачило б на цілий том. Б’юся об заклад, він знає назубок історію лейденської блокади.

— Ну, в такому разі він має запалення цього «зубка», — втрутився Людвіг, — адже, якщо Більдердейк пише правду, там було досить спекотно.

Бен подивився на них, запитально усміхаючись.

— Ми ведемо розмову про облогу Лейдена, — пояснив йому Ламберт.

— О, так, — з жаром промовив Бен, — я зовсім було забув про неї! Але ж це було тут. Крикнемо тричі «ура» на честь старого Ван дер Верфа! Урр…