Мері Додж - Срібні ковзани

— Я читаю твої думки, люба.

Вона підняла очі з жартівливо-зухвалим виглядом.

— А! Тепер я впевнений, що прочитав їх правильно. Ти думала про тих самовідданих жінок, без яких Пруссія, можливо, загинула б. Я здогадався про це за гордим блиском твоїх очей.

— Ну, значить, цей блиск моїх очей оманливий, — відповіла вона. — Я не думала про такі великі події. Відверто кажучи, я просто думала про те, як пасуватиме це намисто до моєї блакитної сукні з парчі.

— Так, так! — вигукнув її чоловік, трохи зніяковівши.

— Але я можу згадати і про них, Яспере, і тоді твій подарунок здаватиметься мені ще коштовнішим… Ти не забув цих подій, Пітере? Пам’ятаєш, як французи вдерлись у Пруссію і країна не могла захищатися від ворогів, бо в неї забракло коштів? Тоді жінки перетягнули чашу терезів — вони пожертвували державі своє столове срібло й коштовності.

«Так-так! — подумав мейнгеєр ван Генд, перехопивши палкий погляд своєї вроу. — Тепер гордий вогонь горить по-справжньому».

Пітер лукаво зауважив, що й після цього жінки залишилися так само марнолюбними, як і були, — адже вони не перестали носити прикрас. Так, вони відмовилися від свого золота й срібла, віддавши їх державі, але замінили їх на чавун, тому що без своїх витребеньок обійтися не могли.

— То й що з цього? — знову спалахнула господиня. — Не гріх любити гарні речі, якщо, звісно, вмієш пристосовуватися до обставин. Ці жінки врятували свою батьківщину і мимоволі створили дуже важливу галузь промисловості. Ось і все, що я можу сказати. Чи не так, Яспере?

— Звичайно, люба, — підтвердив її чоловік. — Але мені нема сенсу переконувати Пітера, що в усьому світі жінки завжди були на висоті, коли наставав час випробувань для їхньої батьківщини, тим більше, — тут він уклонився в бік дружини, — що його співвітчизниці посідають почесне місце в літописах жіночого патріотизму й самовідданості.

Потім, повернувшись до Бена, господар заговорив із ним англійською про Антверпен, прекрасне стародавнє бельгійське місто. Між іншим він розповів і про походження його назви. Бена вчили, що слово «Антверпен» походить від слів «аан’т верф» — «на верфі»; але мейнгеєр ван Генд пояснив назву міста значно цікавіше.

Зберігся переказ, що близько трьох тисяч років тому велетень Антигон жив біля річки Схельд (Шельди), саме на тому місці, де тепер стоїть місто Антверпен. У всіх моряків, що пропливали повз його замок, велетень відбирав половину їхніх товарів. Деякі, звичайно, намагалися чинити опір. Тоді Антигон хапав купців і, щоб навчити їх надалі поводитися пристойно, відрубував їм праву руку й кидав у ріку. Слова «ханд верпен» (кидання рук), перетворившись на «Антверпен», дали назву цій місцині. На гербі міста зображено дві руки. Який ще потрібен доказ того, що цей переказ — правдивий, особливо якщо хочеться вірити?..

— Зрештою, — закінчив мейнгеєр, — велетня переміг і кинув у річку Схельд герой на ім’я Брабо, який, у свою чергу, дав назву ще одному округу — Брабанту. Відтоді голландські купці спокійно плавають річкою. Як на мене, я дуже вдячний цьому Антигонові за те, що за його милістю місту приписують таке романтичне походження.

Після того як мейнгеєр ван Генд розповів двома мовами переказ про Антверпен, йому заманулося розповісти й інші легенди — одні англійською, інші голландською. І так хвилини на плечах прудких гномів і велетнів збігали аж до пори сну.

Важко було перервати таку приємну бесіду, але життя в будинку ван Гендів протікало з точністю годинникового механізму. Коли усі щиро побажали один одному «на добраніч», затримуватися на порозі не дозволялося.

А коли наші хлопчики піднімалися сходами, невидимі домашні феї знову кружляли навколо них, шепочучи, що порядок і точність були основою добробуту господаря.

У цьому будинку не було «прекрасних кімнат із трьома ліжками». В деяких спальнях, щоправда, стояло по два ліжка, але кожному гостеві надавалося для сну окреме місце. До ранку можна було сказати, що цього разу не тільки Якоб, а всі хлопчики скидалися на лялечки метеликів; але в усякому разі всі спали вони порізно. І кого-кого, а Пітера це аж ніяк не засмутило.

Бен помітив у кутку вигадливий шнурок від дзвінка, потім, попри втому, почав уважно роздивлятися свою постіль. Його все дивувало: і неймовірно тонка наволочка, облямована дорогими мереживами, із вишитими на ній чудовим гербом і монограмою, і «декбед» — величезна шовкова ковдра на всю ширину ліжка у формі перини на лебединому пусі, і покривала з рожевого атласу, вишиті квітковими гірляндами. Він довго не міг заснути, думаючи про те, яка в нього незвичайна постіль — така зручна й гарна, незважаючи на всю її своєрідність.