Мері Додж - Срібні ковзани

Щоки Ганса спалахнули гнівним рум’янцем:

— Хай би тільки наважилися, мамо! Я б…

Він стиснув кулаки, очевидно, вирішивши, що останні слова цієї фрази занадто страшні, щоб вимовити їх при матері.

Тітонька Брінкер усміхнулася крізь сльози, пишаючись обуренням сина:

— Ой, синку, ти чесний, порядний хлопчик… Із годинником ми ніколи не розлучимося. Можливо, колись перед смертю ваш батько прийде до тями і запитає про нього.

— Так, мамо! — погодився Ганс. — Прийде до тями… і впізнає нас?

— Так, синку, — майже пошепки відповіла мати. — Траплялося й таке.

За розмовою Ганс ледве не забув про те, що збирався до Амстердама.

Мати рідко говорила з ним так відверто. Тепер він почувався не тільки її сином, але й другом, порадником.

— Ти маєш рацію, мамо. Нам не слід розлучатися з годинником. Ми завжди будемо зберігати його заради батька. Та й гроші, може, знайдуться, колись… несподівано.

— Ніколи! — вигукнула тітонька Брінкер, рвучко знімаючи останню петлю зі спиці й важко кидаючи недокінчене плетиво на коліна. — І думати тут нічого! Тисяча гульденів [13] Гульден — велика срібна або золота монета. ! І всі зникли за день! Тисяча гульденів… Ох! І куди вони тільки поділися? Якби вони потрапили в нечисті руки, злодій зізнався б у цьому перед смертю… Він не посмів би померти з таким злочином на душі!

— Може, він ще не помер, — сказав Ганс, намагаючись заспокоїти матір. — Може, ми колись довідаємося про нього.

— Ой, дитино, — промовила мати іншим тоном, — якому злодієві спало б на думку прийти сюди? У нашому будинку, слава Богові, завжди було чисто й охайно, але бідно; адже ми з батьком все життя заощаджували, як то кажуть:

«Потроху, але часто, — і торба повна». Так воно і вийшло. Та й у батька вже були чималі гроші, отримані за роботу в Геєрнохті під час великої повені. Щотижня ми відкладали гульден, а то й більше — адже батько понаднормово працював і отримував за свою роботу чималу платню. Щосуботи ввечері ми додавали до відкладених грошей, крім того часу, коли ти, Гансе, хворів на лихоманку і коли народилася Гретель. Нарешті гаманець так наповнився, що я заштопала стару панчоху, і ми стали складати гроші в неї. Тепер мені здається, начебто грошей у ній набралося до самого верху — і всього за кілька тижнів. У ті часи платили добре, якщо робітник хоч трохи тямив у техніці. Панчоха все наповнювався міддю й сріблом… і золотом теж. Так-так, можеш розплющити очі ще ширше, Гретель. Я, бувало, сміючись казала батькові, що не з бідності ношу свою стару сукню… А панчоха все наповнювалася… і зрештою стала такою товстенькою, що я не раз, прокинувшись уночі, тихенько вставала й при місячному світлі йшла її помацати. Потім на колінах дякувала Господові за те, що згодом мої діти отримають добру освіту, а батько зможе відпочити від важкої праці на старості. Часом за вечерею ми з батьком говорили, що добре було б переробити комин і побудувати теплий зимовий корівник. Але мій хазяїн брав значно вище. «Велике вітрило вітер ловить, — говорив він. — Незабаром ми зможемо дозволити собі все, що заманеться…» І потім, поки я мила посуд, ми разом співали пісень. Ех… «На тихому морі за кермом легко…» Від ранку до ночі не знала я прикрощів. Щотижня батько виймав панчоху, клав туди гроші, а сам сміявся й цілував мене, поки ми разом зав’язували тасьми… Та йди вже, Гансе! Сидиш тут, роззявивши рота, а день вже й спливає! — різко обірвала тітонька Брінкер, червоніючи при думці про те, що говорила із сином занадто відверто. — Тобі час іти.

Ганс увесь час сидів, серйозно дивлячись на матір. Він підвівся і запитав майже пошепки:

— А ти хоч раз намагалася?..

Мати зрозуміла його:

— Так, синку, і не раз. Але батько тільки сміється або дивиться на мене так дивно, що в мене навіть зникає бажання запитувати. Минулої зими, коли ти й Гретель занедужали на лихоманку, і в нас майже не було хліба, а я нічого не могла заробити — бо дуже боялася, щоб ви не померли, поки мене не буде вдома, — чого я тільки не робила! Я гладила його по голові й шепотіла йому про гроші лагідно, мов кошеня: «Де вони?.. У кого вони?..» Все марно! Він тільки смикав мене за рукав і бурмотів такі нісенітниці, що аж кров холонула мені в жилах. Під кінець, коли Гретель лежала біліша за сніг, а ти марив у ліжку, я закричала йому — мені здавалося, що він обов’язково почує мене: «Раффе, де наші гроші? Знаєш ти щось про гроші, Раффе? Про гроші в гаманці й панчосі, які лежали у великій скрині!» Але це було все одно, що говорити із каменем… Це було…