Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

Тільки-но директор сказав про джентльменів із Спілки Справедливих, Ліпка розчулився, і то так сильно, що лише чоловічі сльози могли пригасити цей спалах почуттів. Сльози здивували його. Цього ще бракувало! Яка ганьба! Зайшов би зараз до директора Казик Врубель або цей пліткар Ластатий… Богдан із сльозами на очах — та це ж більше диво, ніж ведмідь, що танцює!..

— Плаче, як до війни плакали…— здивувався Циркуль. — Мабуть, лишилося на самому дні цієї чорної душі трохи людяності.

І несподівано він усе пробачив Ліпці.

Цього дня Богданові обід не смакував. І це була явна ознака того, що нещасливий день іще не скінчився. Бо як інакше пояснити раптову відсутність апетиту в найбільшого ненажери другої половини двадцятого століття? Якось, повернувшись зі школи, Богдан поскаржився на сильний головний біль. Мати звеліла поміряти температуру. Стовпчик ртуті зупинився на позначці 39°. Стурбована мати вклала сина в постіль, а сама побігла до знайомого лікаря. Якийсь час Богдан лежав нерухомо, втупившись у білу стелю. Він подумав засмучено, що відвідини лікаря можуть закінчитись порцією уколів. І від страху пригадав, що дуже голодний. Давати себе колоти на голодний шлунок? Нізащо! Він зірвався з ліжка, кинувся до каструль, до тарілки — помстився на котлетах із свинини за головний біль та за гарячку… З’їв три котлети і щонайменше кілограм картоплі. Відразу йому полегшало. Поки прийшов лікар, від головного болю і гарячки лишилися тільки невиразні спомини.

А сьогодні він не може проковтнути навіть шматка яловичини. Просто жах якийсь… М’ясо має смак губки й не лізе в горло. Богдан відсуває тарілку. Мати здивовано поглядає на сина, батько відразу пригадує тяжкі довоєнні часи: «Коли я був у твоєму віці, я м’ясо їв раз на тиждень».

«Наче змовилися сьогодні з тими довоєнними часами, — сердито думає Богдан. — Циркуль торочив, що було добре, батько каже, що було погано…»

Він вибігає з дому й за кілька хвилин опиняється в Адама. Адам сидить у комірчині й намагається вчити уроки. Йому сьогодні теж не з медом. Комірчина для хлопців — наче святе місце. Колись нікчемний математик Качур сказав, що тут навіть геометричними теоремами можна захопитися. А Адам уже годину не може написати в зошиті жодного слова. Клопіт у нього. Вчора був мов на крилах. Сподівався, що на горищі збереться восьмеро Справедливих, що вони гуртом розроблять якийсь великий план дій. За кілька тижнів — канікули, а тут геть-чисто все розсипалося.

Спершу в кущі шаснув Казик, потім Богдан повівся так брутально, ніби ніколи не належав до Спілки Справедливих. З Ягеллом теж якось не вийшло, а Ластатий, Чорний, Качур і Кальош взагалі не зволили з’явитися на горище.

Хлопці сиділи, співчутливо й сердечно дивлячись в очі один одному.

— Отак воно…— зітхнув Адам і поклав руку на плече Ліпці.

Після цих щирих, напрочуд промовистих і мудрих слів на якийсь час запала тиша.

На подвір’ї залунав співучий чоловічий голос:

Це приватник-водовоз сповіщав усіх про своє прибуття. Час від часу голос переставав його слухатись, тоді спів уривався «Шановні громадяни, всього п’ять злотих за повне відро нектару!»), і водовоз починав дзвонити. Він завжди мав при собі великий латунний дзвоник і дзвонив у нього так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що служив відправи. Якось Качурова мати, замислившись, навіть навколішки стала, бо їй здалося, що вона в костьолі. А втім, хтозна, чи Качур усе це не вигадав. Достовірним є тільки те, що Красностав, якай стоїть на пагорбі, не має води. Є в ньому кілька криниць, але це все одно що крапля в пустелі. Таке становище може тішити тільки Казика Врубеля, який хворів на хронічну скаженівку. І тепер свою глибоку відразу до купання він обгрунтовує з точки зору економіки: «Знаєте, скільки така купіль коштує? Аж десять злотих. Мати наливає в балію два відра води. Я не можу собі дозволити такого марнотратства».

Одначе сьогодні Казиків клопіт блідне на тлі невдач, що їх переживає Богдан. З належною повагою вислухавши арію водовоза, Богдан почав звіряти свої біди Гаєвському:

— Це, мабуть, найчорніший день у моєму житті.

— Мені теж нелегко…— впав у глибоку задуму Адам.

— А мені важче! — Богдан енергійно виборював пальму першості в цьому поєдинку на право бути більш засмученим. — Я навіть не обідав сьогодні.

— Бреши більше, — зневажливо кинув Адам, — зроду не повірю.