Ромуальд Недзелько: Кресова книга справедливих

КРЕСОВА КНИГА СПРАВЕДЛИВИХ 1939–1945

Про українців, які рятували поляків, винищуваних ОУН та УПА

Опрацював Ромуальд Нєдзелько

Інститут національної пам’яті – Комісія з переслідування злочинів проти польського народу

Графічний проект

Кшиштоф Фіндзинський

Переклад

Катерина Сень

На обкладинці: Українські та польські жителі села Твердині на Волині. Влітку 1943 р. місцеві українці вбивали своїх польських сусідів, лише деякі надавали допомогу полякам. У верхньому ряду другий справа – один із винних, Василь Кліщук. У нижньому ряду лежить, у білому шарфі, одна з жертв – Станіслава Дзиковська, вбита 12 липня 1943 р. разом з батьками й братами (світлину передав Юзеф Дзиковський, брат Станіслави; передрук за згодою Владислава й Єви Сємашків з їхньої книжки Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945 , т. 1–2, Warszawa 2000).

Верстка «ТИРСА» ТОВ

Klemens Górski

Copyright by Instytut Pamięci Narodowej

Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu

ISBN 978-83-7629-465-0

Запрошуємо на нашу інтернетну сторінку www.ipn.gov.pl та до інтернетної книгарні www.ipn.poczytaj.pl

Ця книжка – це реєстр актів гуманітарної допомоги, якої, з боку деяких українців, зазнало польське населення Східних кресів, піддане винищенню українськими націоналістами в сорокових роках XX століття. Хронологічні рамки – це 1939–1945 роки, тобто період з вересневої поразки та радянської окупації по примусову експатріацію польського населення на Західні землі та в центральну Польщу.

Перед тим, як пройдемо до обговорення змісту роботи, ми наведемо, в найбільшому скороченні та неминучому спрощенні, хід і трагічний баланс польсько-українського конфлікту. [1] Термін «польсько-український конфлікт» ми трактуємо як описове поняття, що стосується різних проявів антагонізму обох народів, які проживали на тій самій території II Речі Посполитої: поодинокі злочини, збройні напади, масовий геноцид, пацифікації, примусові виселення тощо.

Потрібно, ясна річ, навести загальний контекст, постійно присутній у 1939–1945 роках: не досить нагадувати про обох загарбників та окупантів, німецького й радянського, які, несучи знищення й неволю підкореним народам, зруйнували дотеперішній порядок (нестійкий, але, однак, цивілізований) та створили умови, щоб інцидентна – з точки зору їхніх справ та стратегій – місцева суперечка перетворилася в криваві вбивства, тобто рішення, згідне з варварськими правилами «сучасної» війни.

Прояви наростання напруги спостерігалися вже раніше, однак домінувало відчуття, що співжиття поляків і українців вляглося правильно:

«Дійсно, з русинами, бо так ми їх називали, – засвідчує o. професор Мечислав-Альберт Кромпець, що походить з-під Збаража в Тернопільському воєводстві, – ми мешкали, як у родині. Ми визнавали їхні свята та відвідували їх удома так само, як і вони нас. До сьогодні я знаю руські колядки, думки; вони співали також наші. Ніхто не дивувався, коли вони інколи приходили на богослужіння до нашого римо-католицького костелу, а ми до їхньої церкви. До вимог місцевої культури належало також те, що до русина, тобто українця, ми не відзивалися польською, тільки по-руськи, отже, українською мовою. Близькість була настільки велика, що коли вже почалися вбивства, в деяких польських селах люди, всупереч фактам, до кінця не вірили, що їм щось погане може загрожувати з боку сусідів.» [2] M.A. Krąpiec, Cień nieosądzonych zbrodni , [у:] J. Kanas, Podolskie korzenie , Lublin 2002, с. 8.

У вересні 1939 року члени Організації Українських Націоналістів, відомої з численних актів антипольського терору в II Речі Посполитій у тридцятих роках, здійснювали поодинокі напади на військових і цивільних біженців з центральної Польщі, а також на місцевих землевласників, лісників, чиновників. Цього роду атаки знов мали місце наприкінці червня й в липні 1941 року – разом зі вступом німецьких військ.

Лідери націоналістичного руху, розчаровані нездійсненим союзом з Німеччиною, вирішили перейняти ініціативу методом здійснених фактів: запанувати на спірній території, переборюючи загарбників та «чужих», які стояли на перешкоді до створення самостійної української держави, запроектованої згідно радикально націоналістичному зразку. У 1941–1942 роках німці, за допомогою української поліції, провели тотальну загибель єврейського населення.