Ромуальд Недзелько - Кресова книга справедливих

Кінцевий баланс смертельних жертв (безповоротних втрат) у цей найбільш трагічний період взаємовідносин, ще не завершився (обминаємо питання вигнання або примусового виселення сотень тисяч осіб, багато з яких втратили близьких, віднесли рани, втратили здоров’я і неодноразово також доробок усього життя). Згідно з дотеперішньою документацією, головним чином спертій на спогадах свідків та опублікованою в роботах Владислава й Єви Сємашків, Генріка Команського, Щепана Сєкерки та Кшиштофа Бульзацького, Здзислава Конєчного, [7] W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo... ; H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie tarnopolskim 1939–1946 , Wrocław 2004; S. Siekierka, H. Komański, K. Bulzacki, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich w województwie lwowskim 1939–1947 , Wrocław 2006; Z. Konieczny, Stosunki polsko-ukraińskie na ziemiach obecnej Polski w latach 1918–1947 , Wrocław 2006. Остання позиція вміщає додаток, який є розширеною версією попередньої публікації: Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich na ludności cywilnej w południowo-wschodniej Polsce (1942–1947) , red. Z. Konieczny, Przemyśl 2001. а також понад 90 номерах журналу «На рубежі», [8] Дані з „Na Rubieży” («На рубежі», до № 66) у своїх двох книжках використав Станіслав Ястшембський: Martyrologia polskiej ludności w województwie lwowskim w latach 1939–1947 [Katowice 2004] i Ludobójstwo ludności polskiej przez OUN-UPA w województwie stanisławowskim w latach 1939–1946 , Warszawa 2004. Готується повне зібрання матеріалів щодо Станіславівського воєводства. українські націоналісти винищили поляків у близько 3700 місцевостях. Польські втрати винесли, згідно з цією же неповною документацією, близько 100 тис. [9] У тому числі на Волині – близько 37 тис., у Тернопільському – майже 24 тис., у Ряшівському й Люблінському воєводствах – 10 тис., у Львівському воєводстві – понад 20 тис. Щепан Сєкерка оцінює („Na Rubieży” 2005, № 80, с. 6), що дійсні втрати могли бути значно вищі. [10] Питання страт всебічно аналізує й дає обережні розрахунки Ґжеґож Грицюк ( Przemiany narodowościowe i ludnościowe... , с. 271–279, 304–315).

По українській стороні загалом втрати від польських рук (головне, на території Польщі у повоєнних кордонах) можуть сягнути кільканадцяти тисяч. [11] Детальні дослідження цього питання розпочалися практично недавно: у комп’ютерній базі Осередку КАРТА у Варшаві фігурує близько 3 тис. українських жертв, наведених на основі документації, яку зібрав Євген Місило. Тут потрібно згадати також українські жертви ОУН-УПА. Віктор Поліщук нараховує 80 тис. – однак, вихідних даних (надісланих свідками та опублікованих в українській пресі на початку дев’яностих років, списків жертв з трьох регіонів Рівненської області та трьох регіонів Станіславівської області), не було перевірено, а механічно перенесено на всі Креси. Див.: W. Poliszczuk, Nacjonalizm ukraiński w dokumentach , cz. 3: Dokumenty z zakresu działań struktur nacjonalizmu ukraińskiego w okresie od grudnia 1943 do 1950 roku , Toronto 2003, с. 370–470 (перелік понад 6 тис. українських жертв ОУН-УПА українською мовою); Gwałt na prawdzie o zbrodniach OUN Bandery , Toronto 2003 (цей самий перелік польською мовою).

Питання, яке стало темою нашої книжки, у складній матерії польсько-українських взаємин під час війни і зразу же після неї, займає другорядне місце. Є ледве одним з аспектів часткового, хоча й першопланового, питання втрат, які потягнув за собою конфлікт. Не піддається натомість сумніву, що для потенційних жертв має – крім пізнавального – істотний моральний вимір. Постулат про те, щоб увіковічити, часто анонімних, «справедливих» українців і, хоч таким чином, висловити їм вдячність за порятунок, формулювався у Польщі здавна. Заявляли його самі врятовані та інші учасники подій, які вижили. Для врятованих було зрозуміло, що на рівні фіксації пам’яті про загиблих, відтворення обставин їхньої смерті та можливого показання винуватців, потрібно увічнити героїчний жест рятівників. [12]

Так було від початку досліджень над геєною кресового населення, що велися протягом довгих років виключно громадськими силами, всупереч службовому табу, накинутому державними інституціями, які уникали того, щоб піднімати таку дражливу проблематику. Коли у 1985 році середовище солдатів 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової звернулося до ветеранів та їхніх родин із закликом надсилати спогади про цей період, у розісланій анкеті фігурував пункт, що стосувався допомоги з боку українців. Тоді було зібрано 350 свідчень, які в більшості походили від наочних свідків та вносили нові знання з багатьма подробицями подій на Волині. Юзеф Туровський та Владислав Сємашко використали їх, опрацьовуючи перший список злочинів українських націоналістів проти польського населення Волині (Варшава 1990).