Завдяки послідовно поширюваній колекції доказів (сьогодні це напевно 5 тис. позицій), збираній деякими архівами (в т.ч. Східним архівом у Варшаві), і особливо завдяки громадським організаціям, що утворилися на початку дев’яностих років: вроцлавське Товариство увіковічення жертв злочинів українських націоналістів та замойське Товариство увіковічення поляків, убитих на Волині, після років могли з’явитися фундаментальні розробки авторства В. і Є. Сємашків та Г. Команського і Щ. Сєкерки, К. Бульзацького. У кожному з них вміщена також вибірка джерельних текстів (57 свідоцтв з Волині та кількасот з Тернопільського й Львівського воєводств).
Перекази, які стосуються Волині, було видано в декількох окремих збірках.[13] Крім того, з’явилися антології, спеціально присвячені українцям, які допомагали полякам,[14] та цінний витяг з матеріалів на цю тему, що вміщаються в журналі «На рубежі».[15] Особливо потрібно тут підкреслити виняткові дослідні й видавничі заслуги Леона Карловича, колишнього солдата 27 ВДАК, який брав участь в акціях відплат проти УПА як «ястшембяк» (член партизанського загону АК, яким командував пор. Владислав Чермінський «Яструб»).
Пізнавальна вартість кресових індивідуальних свідоцтв та їхня придатність для дослідників іноді буває оспорювана.[16] Відносно більшості подій на Кресах, вони є, однак, незамінним, практично єдиним, джерелом інформації, отже належало б – зберігаючи необхідний критицизм під час їхнього використання – надалі збирати свідчення (письмові та усні) у ще більшому, ніж досі, масштабі.
Крім того, поміж джерел, визначених як «свідчення», поруч заплутаних розповідей, повних суперечок і безпорадних за мовою або також виразно тенденційних (відтворюючих події менше або більш свідомо через призму пізніших досліджень), ми зустрічаємо трактування, які відзначаються неповсякденною проникливістю, навідні, й, водночас, вірогідні. Є серед них комплексні розробки, які описують випадки вичерпно й впорядковано, із зазначенням істотних обставин, які створюють люди, що звикли до аналітичного та методичного трактування дійсності: діячі військового й політичного підпілля, довоєнні інтелігенти, вчителі, священики, чиновники. Їхні тексти водночас мають достоїнство свідоцтва одиниці та об’єктивного звіту.[17]
Разом з тим, серед переказів, авторами яких є так звані прості люди, трапляються пронизливі, суворі й лапідарні оповідання, але влучні й точні.[18] Особливу вагу мають збірні свідчення, перевірені десятками свідків у ході чисельних консультацій, які інколи велися протягом років. Результатом збірного зусилля мешканців даної місцевості буває детальна реконструкція події, відтворення повного іменного списку мешканців і переліку жертв, ідентифікація принаймні деяких винуватців, складання планів місцевостей з нанесеними на них будинками, карт сіл і околиць із зазначенням напрямку атак, місць колективних убивств, дійсного або гіпотетичного місцезнаходження місць поховань.[19]
* * *
У процесі проведеного опитування[20] виявилося, що про осіб, які надавали допомогу, ми знаємо набагато менше, ніж про жертв, свідків чи, навіть, про винуватців злочину; в основному відповідні герої цієї книжки залишаються безіменними. З цього приводу вона не могла стати біографічним словником на кшталт Книги справедливих Міхала Ґринберґа. Замість біографічних гасел, документацію допомоги ми навели у вигляді нот, що описують випадки в окремих місцевостях, які подається в алфавітному порядку у кордонах повітів, що належали до семи воєводств.
Героями книжки є, перш за все, «цивільні» українці – допомогу з їхньої сторони по відношенню до польського населення зазначено в понад 500 місцевостях (з числа кількох тисяч, в яких гинули поляки).
Для прозорості картини, ми відокремили лише випадки допомоги в процесі безпосередньої конфронтації обох сторін. Ми залишили представників інших національностей – німців, росіян, чехів чи євреїв, які брали участь в окремих подіях, поруч поляків і українців.[21]
Пояснення вимагає також використане в заголовку визначення «справедливий». У своєму специфічному значенні це слово у громадській свідомості функціонує з початку п’ятдесятих років XX століття, коли єрусалимський Інститут Яд Вашем почав признавати медалі і почесні звання Праведників народів світу. Його отримують не-євреї, які під час Другої світової війни, під загрозою своєму й своїх родин життю, рятували від загибелі євреїв (серед близько 21 тис. «справедливих», опинилося, як досі, близько 6 тис. поляків і понад 2 тис. українців). Ми тут не зважуватимемо аналогії між Голокостом і стражданням польського населення на Кресах. Це запозичення трактємо як зручний, чіткий сигнал: на ужиток цієї книжки назва «справедливі» означатиме осіб, які рятували «чужих», яких «свої» визнали ворогами, засудили до смерті або переслідували. Первинний сенс був, отже, розширений, у тому числі про такі випадки, коли самі нападаючі, вбиваючи інших, милосердилися над вибраними жертвами, з різних причин дарували їм життя, а також про ситуації, в яких той, хто надавав допомогу ближньому, не був сам безпосередньо під загрозою.
Читать дальше