Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

— Вона залізла мені в черевик!.. Тьху! Ану геть!.. Геть!.. Заберіть негайно цю мишу! Ой, рятуйте! Пробі!

Постійні відвідувачі цього кінотеатру вже призвичаїлись до мишачих баталій. Вони не звертають уваги на благальні, сповнені драматизму вигуки, їх цікавить тільки фільм. Все є в цьому валі: сміх і плач, оплески й обурення. Як у справжньому кіно.

Адам почуває себе не дуже впевнено і фільм дивиться неуважно. Може, винні в цьому миші, що кілька разів обтерлися об його Черевики, а може, причина ще глибша? Що зараз робить Ягелло?

Мабуть, сидить на горищі й напружено чекає на таємничу постать? І чи сторож то був? Може, то хтось інший… Зовсім іпший… тільки кашель позичив у сторожа?

Адам як у воду дивився. Ягелло справді сидів на горищі. Він прийшов сюди годину тому. Саме в цей час почався фільм. Але фільм був усього-на-всього комедією, а на горищі можна було пережити справжню детективну пригоду. Адам усвідомлював, що при такій розстановці сил все може вийти не на його користь. У кіно він прийшов тільки для того, щоб не завдати прикрості батькові.

В Ягелла вже затерпли ноги. Для більшої безпеки, щоб ніхто не захопив його зненацька, він сидів скулений на підлозі, заховавшись за комодом, який кілька днів тому так добре прислужився Адамові й Казику.

Неподалік на вежі магістрату годинник вибив восьму годину. Але певності, що це точний час, не було, бо годинник на магістраті часто «накручували» галки. Вони сідали на стрілках, і ті, спускаючись під їхньою вагою, показували неправильний час. У визначенні часу Ягелло більше покладався на свій шлунок. Близько восьмої вечора шлунок досить настирливо нагадував про себе. Правда, таким бездоганним, як у Богдана, цей шлунок не був, але мав кілька вельми істотних достоїнств. Він любив пунктуальність і зовсім не реагував навіть на хтозна-яке вигадливе поєднання страв. Ягелло міг на сніданок їсти оселедці з повидлом, а на вечерю грудинку, запиваючи її кисляком.

Проте зараз «письменник» забув про голод. На горищі вже таки зовсім посутеніло, першої-ліпшої хвилини могла настати розв’язка таємничої події, яка тут розігралась. Ягелло розтирав занімілі м’язи і з дедалі більшим неспокоєм розмірковував над усіма можливими наслідками своєї розвідницької діяльності. Колись він прочитав у газеті, що один французький журналіст обікрав крамницю, бо хотів дізнатись, як почуває себе злодій під час грабунку. Справа ця швидко з’ясувалася, і письменника випустили на волю.

«А втім, не дуже він і ризикував, — підсумовує ту історію Ягелло. — Якби навіть не випустили, посидів би кілька років у в’язниці і зібрав би матеріал для роману з життя в’язнів. Моє становище куди складніше. Я матиму справу не з поліцією, а з бандитом. З поліцаєм чи там з міліціонером можна спокійно порозмовляти, розповісти йому про свої творчі плани, навіть попросити його дати інтерв’ю. Бандит же від природи — людина нервова і не вельми чемна. Поки він збагне, про що йдеться, поки я скажу, що пишу детективний роман і він буде одним з головних героїв цього роману, блисне в повітрі ніж — і прощавай, прекрасний світе! Прощавай, літературна славо, прощавайте, друзі, прощавай, рідне місто!»

Коли минула ще одна година й ніхто не порушив тиші, що панувала на горищі, Ягелло почав вірити: сьогодні він теж не зустрінеться з типом, який дуже підозріло кашляє. Ця віра сповнювала його чимраз більшою радістю. І саме тоді, коли він уже вирішив вертатися додому, заскреготіла клямка, і в дверях показалась висока чоловіча постать. Ягелло заплющив очі, потім розплющив, знову заплющив… закліпав повіками, ніби хотів упевнитись, чи де, бува, не привид. Зрештою, коли сидиш, заклякнувши, кілька годин і дивишся в одне й те саме місце, то перед очима може з’явитися хтозна-яке фантастичне видіння.

Але цього разу про видіння й мови не могло бути. Незнайомець поводився дуже шумно, ніби хотів підкреслити своєю поведінкою, що начхати йому на будь-яку небезпеку. Він насвистував бравурну мелодію й тупав важенними чоботиськами по тонких дошках підлоги так, аж дивно ставало, як ці дошки під ним не ламалися. І раптом став навколішки.

Ягелло, спостерігаючи з-за комода за цією дивовижею, затамував віддих. Отже, Адам не брехав — усе підтверджується. Все, за винятком того дивного кашлю. Але хіба можна вимагати від злочинця, щоб він кашляв на перше замовлення? Що він робить там на підлозі? Чого стоїть навколішках? Усе затуляє своєю спиною… Ця схованка за комодом таки не дуже зручна для спостереження. Адам казав, що з цього місця він теж бачив тільки спину незнайомця, коли той стояв навколішках. Не молитися ж він сюди приходить?! Чому б він мав замолювати гріхи саме на горищі? А може, він когось тут убив? Саме на тому місці, де зараз укляк?