Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

— Чуєш? «Фрашки»… Кохановський, скажи щось, скажи! Отакий із тебе письменник?!

На хвильку Ягелло залишив клас. Принаймні так учинив його дух. І то не просто так. Як приємно витати в піднебессі і з безпечної високості спостерігати за жалюгідним Богданом! Вчора той хотів стягти «письменника» з надхмарних висот, а сьогодні «письменник» приглядається до цього незграбного створіння, яке скривилося, ніби стоїть перед катом.

— Я слухаю. — Бродзіцька нагадує, що спектакль іще не скінчився. Тож Богдан починає грати.

— Кохановський писав фрашки…

— Ти певен?

«Дурне запитання, — заперечує подумки Богдан, — зроду нічого певного не бувало. Часом здається, ніби так, а потім бачиш дулю з маком».

— Він писав… різне писав… про попа і про Балду.

— Ти не зміг би це якось докладніше схарактеризувати?

— І ще він написав «Свєнтоянські пісні…»

— Це ж не фрашки…

— Ні? — Богдан щиро засмучений. — Хоч це й не фрашки, але вони мені щиро сподобалися…

— Ти читав?

— Здається, читав, але, мабуть, дуже давно…

Бродзіцька знімає окуляри, хустинкою протирає скельця. Вона дивиться на Богдана трохи сльозавими очима, ніби починає плакати, але в її голосі бринить якась весела нотка.

— Ти, мабуть, думаєш, що я поставлю тобі двійку?

— Правду кажучи, пані вчителько, я саме так і подумав, — зітхає Богдан.

— Але я не поставлю тобі двійки… отримуй двійку з мінусом.

Класом прокочується ярмарковий гомін. Бродзіцька ляскає лінійкою по столу; коли гомін трохи вщухає, незворушним голосом озивається Лясковський:

— Така відповідь — це не фрашка, це справжня липка!..

І з цієї миті Богдан перестав думати про Кохановського, про Бродзіцьку, про двійку з мінусом і про всі інші двійки, що їх отримав останнім часом. Зникли всі проблеми, відсунулися в тінь усі постаті, крім однієї — Лясковського. Богдан заплющив очі і зразу побачив пречудові картини. Лясковський — мураха. Ця мураха біжить по парті, хутенько перебирає тонесенькими ніжками, забивається в якусь шпарину, а Богдан підганяє її паличкою, перевертає на спину… ніжки безпорадно мелють повітря…

Лясковський — муха. Богдан тримає її в жмені. Муха вмирає з переляку. Але це — надто розкішна смерть. Богдан вкидає муху в пляшку, затикає пляшку корком. Чути благальне дзижчання: «Випусти мене, Ліпко, будь милосердний… втопи мене краще в маслянці, тільки не дай сконати з голоду».

Лясковський — тарган… Ні, таргана не буде. Лунає дзвоник, неповторному фільмові кінець. Треба порозмовляти з живим Лясковським. Богдан вискакує з-за парти, мчить до смертельного ворога, але смертельний ворог вирішив ухилитися від приємної зустрічі. Летять на підлогу перевернутий стілець, кошик для сміття…

— Стій, гемонське поріддя, дай я тебе приголублю, мавпяча пико!

Мавпяча пика диким стрибком вискакує з класу, влітає в юрбу учнів, ліктями торує собі дорогу і рветься до рятівних дверей, до виходу на подвір’я.

Богдан круто завертає, хоче вискочити навперейми і… різко натискає на всі гальма. Марно. Катастрофа! На підлозі сидить отетерілий Циркуль, учитель математики. Трясе головою, тре коліно. Богдан щось мимрить, здається, він вибачається, але ніби на якомусь африканському діалекті. Звучить це приблизно так:

— Той… вибач… насправ… зараз… я… бо… мені…

Тим часом Циркуль, поволі підводячись з підлоги, репетує рідною мовою:

— Розбійнику, ти ж мене покалічив! Завтра прийдеш з батьком! Ти мені ноги поламав, дикуне! Щоб я тебе не бачив на моєму уроці! І праву руку — ось, будь ласка, здоровенний синець! Ходімо до директора!

На жаль, директор теж був у кепському настрої. Хоч ніхто не поставив йому двійки з мінусом і ніхто не збив його з ніг. Він заходив навколо Богдана, з глибокою повагою оглядаючи його ззаду і спереду. Циркуль розтирав лікоть і доводив, що до війни учні ніколи не збивали з ніг учителів, а тепер… будь ласка… жахлива розбещеність! У свою чергу, директор каже Богданові:

— Бачиш, що ти зробив?

— Я не хотів…— Богдан хнюпиться й витирає очі рукою, вдаючи, що він у розпачі, що зараз заллється слізьми і взагалі, мабуть, накладе на себе руки.

— Не хотів, — повторює директор Богданові слова, дивлячись на Циркуля.

— Так завжди кажуть. — Учитель демонстративно повернувся спиною до винуватця. — Знаємо ми ці хитрощі.

— Знаємо ми ці хитрощі! — переможно усміхається директор. І коротко переповідає похвальну історію Спілки Справедливих, нагадує про те, що досі Справедливі поводилися як справжні джентльмени. Він говорить ще щось про батьківщину, патріотизм, демократію і молоде покоління, але цих патетичних слів Богдан уже майже не чує.