Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

— А де ж він?

Богдан не минув нагоди з неприхованим задоволенням розповісти про Казикову втечу з горища, про кашель, який так сподобався Адамові, про прикрощі з мітлою. Проте Ягелло розчарував Богдана, не побачивши в цьому нічого дотепного. Він зосереджено вислухав цей трохи дивний звіт, зморщивши лоба від надміру глибоких думок.

— Що він шукав на горищі? — спитав він у Адама.

Адам намагався вдавати байдужого. Недбало знизав плечима.

— Може, ключ загубив?..

— Ключ? — Ягелло зневажливо скривив губи. — Це було б надто просто. І чому саме ключ?

Нарешті в дискусію втрутився Богдан. Він заявив, що все це навіває на нього нудьгу, що Ягелло напевне шукає тему для нового оповідання і тому вдає, ніби зацікавився цією безглуздою історією; що навіть Казик Врубель, якого ідеалом не назвеш, цього разу, втікаючи з горища, виявився наймудрішим з-поміж них.

Щиро кажучи, Богдан мав рацію. Принаймні щодо Ягелла. Всі собаки гавкали, що Ягелло пише якийсь великий детективний твір. Кілька десятків сторінок він уже, здається, написав. На кожній сторінці знаходить смерть щонайменше один бандит. Міліція в романі Ягелла діє напрочуд справно, і автор просто не встигає постачати нових злочинців. Тільки-но вигадає якогось — і вже його міліція застукає. Бандюга ще тільки починає свої чорні діла творити, а йому вже якийсь геройський сержант або наручники надів, або обойму куль у живіт увігнав. Ягелло ночами не спить, зовсім апетит утратив, перестав цікавитись нудними заняттями в школі. Всю свою силу й енергію вклав у пошуки наступної порції злочинців, на яких нетерпляче очікують міліціонери в ковбойських капелюхах. Коли Богдан розповідав про старигана, що, кашляючи, повзав по горищу, Ягелло раптом збагнув: він натрапив на незвичайний слід. Звісно, важко вимагати від Богдана, щоб у цій, на перший погляд, незначній події він побачив справжню драму. В Богдана фантазії як кіт наплакав.

Що ж до цього чоловіка, який кашляє і вдає старого, то все може бути так: вночі на горищі зустрілися двоє запеклих бандитів. Вони прийшли туди, щоб поділитися здобиччю. Все йшло чудово, аж поки один із них витяг з кишені низку перлів. Так, так, перлів… Богдан ніколи б до цього не додумався. Адам у таких справах теж бога за бороду не схопив. Колись шукав у підземеллі діамантові скарби, а згодом виявилось, що ті скарби — просто пістолети. Дуже примітивно. Ага, так-от за ці перли й починається боротьба. Нитка рветься, перлини розсипаються по горищу, і бандити хапаються за ножі.

Атож, саме за ножі. Бандит, коли він справді досвідчений бандит, пістолетів не застосовує. Надто багато шуму. І за хвилину один труп уже є. Переможець хутко ховає тіло й вертається на горище по свої перли. Збирає їх у пітьмі, бо міліція ж насторожі.

Вже майже не маючи сумніву в такій версії цієї хвилюючої історії, Ягелло раптом подумав, що з цим бандитом він може і помилятися. Коли злочинець виліз на горище шукати перли, то чому він укляк на місці, наче молячись? Адже саме так сказав Адам… А може… може…

— Слухай, — Ягелло шарпнув Адама за рукав. — А може, він щось ховав?

Хлопці кілька хвилин ішли мовчки. Вони вже навіть трохи забули про ту дивну історію на горищі і зараз глянули на Ягелла здивовано, не дуже розуміючи, про що він каже.

— Авжеж! — запально вигукнув Ягелло й почав підскакувати, ніби тротуар пік йому в п’яти. — Я вже й так і сяк міркував, і виходить — той чмур має на горищі спеціальну схованку. А те, що шукає він її навколішках, означає: схованка в підлозі. Все дуже просто… А ви хіба іншої думки?

Вони були іншої думки. Навіть Адам, який ще недавно малював у своїй уяві найрізноманітніші картини, намагаючись розгадати таємницю, тепер здався. І навіть сказав уїдливо, що одно діло книжка, а зовсім інше — життя, і коли весь час вигадувати якісь неймовірні історії, то можна зрештою з глузду з’їхати.

— От бачиш! — зрадів Богдан, поплескавши Адама по спині. — Про те, що можна без клепки лишитися, я тобі вже казав і теж застерігав від цього. Тепер іще треба було б і «письменника» з хмар на землю спустити.

«Письменник», проте, почував себе в хмарах чудово і не збирався чекати, поки Богдан почне втілювати в життя свої погрози. Демонстративно крутнувшись на п’яті, він з гордо піднятою головою попростував у синю далечінь.

Богдан, настроєний сьогодні цинічно, сприйняв цей учинок з крижаною байдужістю. Він вирішив провести Адама додому, але рішення це було не зовсім безкорисливе.