Коли минула ще одна година й ніхто не порушив тиші, що панувала на горищі, Ягелло почав вірити: сьогодні він теж не зустрінеться з типом, який дуже підозріло кашляє. Ця віра сповнювала його чимраз більшою радістю. І саме тоді, коли він уже вирішив вертатися додому, заскреготіла клямка, і в дверях показалась висока чоловіча постать. Ягелло заплющив очі, потім розплющив, знову заплющив… закліпав повіками, ніби хотів упевнитись, чи де, бува, не привид. Зрештою, коли сидиш, заклякнувши, кілька годин і дивишся в одне й те саме місце, то перед очима може з’явитися хтозна-яке фантастичне видіння.
Але цього разу про видіння й мови не могло бути. Незнайомець поводився дуже шумно, ніби хотів підкреслити своєю поведінкою, що начхати йому на будь-яку небезпеку. Він насвистував бравурну мелодію й тупав важенними чоботиськами по тонких дошках підлоги так, аж дивно ставало, як ці дошки під ним не ламалися. І раптом став навколішки.
Ягелло, спостерігаючи з-за комода за цією дивовижею, затамував віддих. Отже, Адам не брехав — усе підтверджується. Все, за винятком того дивного кашлю. Але хіба можна вимагати від злочинця, щоб він кашляв на перше замовлення? Що він робить там на підлозі? Чого стоїть навколішках? Усе затуляє своєю спиною… Ця схованка за комодом таки не дуже зручна для спостереження. Адам казав, що з цього місця він теж бачив тільки спину незнайомця, коли той стояв навколішках. Не молитися ж він сюди приходить?! Чому б він мав замолювати гріхи саме на горищі? А може, він когось тут убив? Саме на тому місці, де зараз укляк?
Ягелло намагається закарбувати в пам’яті це місце. Воно за якихось два метри від столу на трьох ніжках, за метр від перегородки, сплетеної з лози. Може, трохи більше, ніж за метр, та не будьмо занадто дріб’язковими…
Незнайомець важко підводиться, тепер він стоїть до Ягелла боком. Ягелло до болю напружує зір. В цю мить йому стало так цікаво, що він забув про страх.
«Мабуть, це й справді сторож…» — без особливого піднесення думає хлопець. Бо таке відкриття не може потішити. Зрештою, чого можна сподіватись від сторожа? Хіба цей старий, сивий чоловік здатен здійснити якийсь цікавий злочин? Мітлою-то він орудує вправно. Адам і Богдан казали навіть, що просто майстерно, проте одне діло — мітла, а зовсім інше — ніж чи бодай відмичка.
Чоловік, що скидається постаттю на сторожа, рушив до дверей. Ягелло чекає кілька хвилин, потім досить ліниво вилазить зі своєї схованки. Стільки згаяних годин, стільки неспокою, надій — і такий жалюгідніш кінець. Адже для того, щоб побачити пана Теофіля й почути, як він насвистує собі під ніс, не треба три дні сидіти на горищі! Досить вийти на подвір’я — і дивись на нього скільки влізе… Правда, сторож Теофіль особливої прихильності до їхнього товариства не виявляє, в нього є якісь задавнені претензії до Богдана, до Ластатого і особливо до Адама, котрий цілий рік мешкав у цьому будинку в своєї тітки. Але час від часу сторожа можна спровокувати на коротеньку розмову. Особливо коли заговорити про риболовлю, бо ще одне знаряддя, яким пан Теофіль чудово послуговується, — це вудка.
Отак міркуючи, Ягелло збирається додому. Він ще хоче тільки — аби мати чисте сумління — оглянути місце, де стояв навколішках богомільний сторож. Іде він туди без натхнення, лиш тому, що так велить йому обов’язок письменника, обов’язок, який вимагає ретельного вивчення фактів.
Зробивши кілька кроків, Ягелло раптом ціпеніє. Аж тепер у його пам’яті зринає той геніальний здогад, що сяйнув йому, коли він стояв з Адамом і Богданом. Як міг про це забути? Що за дурна легковажність! Адже він тоді був більш ніж певен: той лиходій має на горищі якусь схованку. І коли шукає її навколішках, значить, схованка ця в підлозі.
Так геніально і так просто водночас. Ягелло виймає з кишені сірники і в слабкому, миготливому світлі пильно придивляється до дощок. Згасло вже кілька сірників, але не згас ентузіазм у детектива.
Ягелло встромляє пальці в кожну велику шпарину, переповзає на колінах з місця на місце, майже торкаючись носом шерехатих дощок. Він забув про все на світі, не почув навіть магістратського годинника, що вибивав десяту годину. Так палко повірив б існування цієї схованки, що зовсім не здивувався, коли знайшов її. У нього не вирвався крик радості, він не забарабанив кулаками у відхилену дошку, яка відкривала таємницю. В його руках було стільки гідності, ніби він одкривав перед завмерлим од захвату світом найбільшу загадку всіх часів. До речі, схованка була досить примітивна, її власник, очевидно, недооцінював спритності Ягелла, бо навіть не дуже старанно засунув дошку в підлогу. Під дошкою лежала невеличка бляшана коробочка.
Читать дальше