Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

Раптом виявляється, що в Казика ніколи не було ніяких вад; те, що часом називали вадою, при трохи глибшому аналізі ставало великим достоїнством. Золота людина — цей наш Врубель! Джентльмен, Монте Крісто, Орлиний Кіготь і взагалі…

— Ми пишаємось тобою, пишаємось, як не знаю ким, — прошепотів Ягелло, опускаючи голову й не наважуючись глянути на Казика.

Казик швидко-швидко закліпав повіками, безпорадно скривився. ніби збирався заплакати. Вираз обличчя в нього був не геройський.

— Що ж я міг ще зробити, хлопці? Іншого виходу не було. Я не мав вибору. Адже я мусив рятувати… адже кожен би так само…

Зайшов лікар, знайомий лікар, який рік тому вилікував Адамового батька. Він дуже уважно й турботливо подивився на Казика.

— Годі вже, хлопці… дайте йому відпочити. До нього ще кілька візитів буде.

— Ми вже йдемо, пане лікар! — вигукнув Адам. — Нам тільки ще одну важливу справу треба залагодити.

— Яку ви там ще новину вигадали? — занепокоївся лікар і подивився на них з неприхованою підозріливістю.

Новину? Можна й так назвати. А втім, якби хтось рік чи навіть місяць тому висунув таку пропозицію, то в найкращому випадку його зустрів би дружний сміх. Учора ввечері ніхто не сміявся. Адамові слова вислухали з повною повагою, а Богдан Ліпка був такий зворушений, що аж глибоко зітхнув. Обговорили деталі. Продумували кожне слово. Адже цей історичний документ мав звучати урочисто.

— Ну, починай, Адаме… А може, тобі води принести? — занепокоївся Качур цим надто тривалим мовчанням.

— Сам напийся, — буркнув Гаєвський. Він кілька разів кашлянув, ніби хотів випробувати силу й можливості свого голосу. На жаль, голос не прозвучав у всій своїй красі, і урочиста промова почалася майже пошепки:

— Ось, Казику, у нас один документ. Написали ми його тушшю на справжньому глянсовому папері. Можеш перевірити. Тут усі наші підписи. Може, для тебе це не така вже й велика радість… ти став дуже знаменитим… що тобі там якісь дворові почесті. Але ми… але нам здається… ми сподіваємось, що, може, це тебе порадує. Три роки тому ми створили Спілку Справедливих. Пам’ятаєш? Цей наш початок був трохи смішний. Згодом всяк бувало: і під конем і на коні. Ми сварилися, доходило й до бійок, але жити один без одного не могли.

— Та й гарно ж у тебе виходить…— зітхнув Ластатий, дивлячись на Гаєвського з таким захватом, наче перед ним був найуславленіший артист.

— Ет, розбираєшся ти! — озвався Ягелло, який, хоч і перебував ще в стані зворушення, відчув-таки легенький укол заздрості. Кінець кінцем, то він, Ягелло, вважався неперевершеним промовцем.

— Цитьте, хлопці, бо все зіпсуєте! — гримнув Богдан.

Але Гаєвський витав уже у високості, над головами товаришів, над лікарняним ліжком, на якому лежав герой Врубель. Ніякі слова не долинали до Гаєвського.

— Ця Спілка — чималий шмат нашого життя, — по пам’яті промовляв Гаєвський. — Вона розсипалась на порох і знову відроджувалась. Все, що було в нас найкращого, зв’язане із Спілкою Справедливих. Гуртом нам легше було переживати й поразки. І що ж? Ми вирішили, що й надалі будемо разом… зараз я само й хотів би сказати найважливіше. Коротко і ясно. Той, ну… якщо хочеш, стань вождем Справедливих. Дивись, ось сюди я кладу цей документ. Увага, хлопці. Перші слова нашого документа звучать: «Казик Врубель — вождь Спілки Справедливих».

— Дуже добре…— усміхається лікар. — Щодо мене, то я цілком схвалюю цей вибір. Ллє ви повинні вже дати вождеві спокій.

— Що вам спало на думку? — шепоче Казик, у якого зволожились очі. — До чого тут я… навіщо ви? Адже з мене ніякої користі не матимете.

Але Справедливі вже не чують цих слів. Лікар рішуче попросив хлопців з палати.

Вони йдуть, усміхаючись, голосно тупаючи підборами по сходах, забувши, що в лікарні треба дотримуватись тиші.

Перед лікарнею вони зустрічають гвардію капітана А нтося. Антося ця зустріч захопила зненацька. Заклавши руки в кишені, він намагається усміхнутись, але усмішка виходить якась бліда.

— А ви чого тут? — вигукує Адам. — Може, мученицький стовп принесли? Кого ви сьогодні хочете спалити на вогнищі?

— А де ви кропиву залишили? — Голос Качура аж дзвенить від обурення. — Сорому у вас немає. Ви до Казика?

— Казика можуть відвідувати тільки порядні люди, — рішуче заявляє Богдан. — Герой не буде розмовляти зі своїми колишніми мучителями. Герой плювати хотів на банду капітана Антося.

І Богдан, заміняючи Казика, сплюнув убік, щоб у такий спосіб продемонструвати свою зневагу до ворогів.