Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

Ягелло, який досі стояв у глибокому резерві під самою стіною, помалу пересувається в напрямку першої лінії фронту. Це аж ніяк не означає, що «письменник» вирішив прийняти на себе перші удари ворога. Зовсім навпаки, в душі «письменника» саме народилися дуже гуманні й мирні прагнення. Ягелло зупинився біля Богдана й Адама.

— Облишмо, — шепнув він, — можна ж якось домовитись… Навіщо це кровопролиття?

— Геть! — загорлав Богдан.

— Геть! — приєднався до цього вигуку капітан Антось, даючи зрозуміти: ніякі мирні переговори його не цікавлять.

І тоді Ягелло наважився на останній відчайдушний крок. Він підскочив до дверей, зачинив їх і, припавши до них усім тілом, розпачливо закричав:

— Через мій труп!.. Тільки через мій труп ви сюди зайдете!

Тут треба сказати, що двері Качурового погреба збиті з не дуже товстих дощок. І шпарини між цими дошками достатньо широкі, щоб капітан Антось і його гвардія могли добре бачити все, що діється в погребі. А діялися там дуже цікаві речі. Ягелло мужньо відбивав атаки Богдана, який, виючи: «Вперед! Бий рудого Антека!» — силкувався відчинити двері. Між Ліпкою та Ягеллом втиснувся Адам, намагаючись утихомирити збунтовані ряди свого війська. Качур, очевидно, не був певен, що Гаєвський чинить правильно, бо вхопив його ззаду за піджак і енергійно зашарпав, повністю стаючи на бік Богдана. Ще й супроводжував свої дії бойовими вигуками: «Молодець, Богдане! Хай живуть відважні! Провчимо цих дохлих пацюків!»

Становище Ягелла з кожною миттю ставало трагічніше. З одного боку на нього напирав Богдан, рішуче підтримуваний Качуром, але й капітанові Антосю кінець кінцем набридла бездіяльність. Він просунув руку в щілину між дошками й почав штурхати в спину прибічника миру, а той повторював, як заведений» одні й ті ж слова: «Через мій труп… через мій труп…»

Друга лінія Справедливих, яка ще не брала участі в сутичці, складалася з трьох осіб. Найбільше нетерпіння виявив Чорний, теж пориваючись у бій, натомість Кальош і Ластатий були схильні стати на бік благородного Ягелла. Хоча, правду кажучи, незвична поведінка «письменника» їх неабияк дивувала. Якби Ягелло пропонував перемир’я, ховаючись за спиною Богдана, все було б ясно й зрозуміло. Алє він поводиться як славетний Рейтан [7] Рейтан Тадеуш (1746–1780) — польський державний діяч. Ввійшов історію як палкий противник розподілу Польщі на сеймі 1773 року. . Навіть сорочка у нього на грудях подерта, достоту як у того геройського шляхтича, увічненого на картині Матейка [8] Матейко Ян Алоїз (1838–1893) видатний польський живописець, автор багатьох історичних картин. .

Рейтан відбивається з останніх сил. Вже кинувся в атаку Чорний, трохи присоромлений своєю бездіяльністю, вже Піжон почав наслідувати свого ватажка, штрикаючи Ягелла в спину кінцем гуральської палички, вже лунає бойовий клич, вириваючись із грудей двох армій…

І коли Ягелла нарешті відірвали від дверей, Богдан побачив перед собою не лице капітана Антося, а лице пана Новацького. Качурів батько блискавично оцінив ситуацію. І рішення прийняв теж блискавичне: припинити неподобство. Колись він був добрим солдатом і ніколи — дипломатом, тож, знехтувавши дипломатію, схопив за комір Піжона й капітана Антося й енергійним рухом відкинув їх назад. Авангард ворога був досить швидко ліквідований, і тепер настала черга Справедливих. Качур, правда, намагався втишити гнів батька, розповідаючи якісь казочки про потребу обстеження підвалів, але пан Новацький мав про цю незакінчену операцію і про сутичку, якою вона почалася, свою власну думку.

Тож довелося Справедливим тікати з погреба, як щурам з корабля, що тоне. На прощання пан Новацький погрозив кулаком і суворо попередив:

— Якщо ще когось спіймаю, начувайтесь, таке влаштую, що довіку пам’ятатимете!

Коли всі зібралися в своїй комірчині, Ластатий раптом згадав про кайло:

— Залишив у погребі… мені батько голову відірве.

— Більше нема про що журитися? — зневажливо скривився Ягелло. — Ми пережили справжній тайфун, всі нещастя звалились на наші голови… зрадник спокійно ходить собі по вулицях, а ти белькочеш про кайло.

— Який зрадник? — запитав Кальош, що досі не оговтався від надміру переживань.

— Який? — Ластатий іронічно всміхнувся. — Полічи, скільки нас… Семеро… Кого нема? Хто не прийшов у погріб? Хто показав дорогу капітанові? Тепер уже все ясно, але я не хочу вимовляти це ім’я, бо мені язик стане кілком.