Ришард Лісковацький: Вождь справедливих

Казикові пригадалася ця розмова, бо він саме проходив повз будинок, у якому жив Теофіль, повз будинок з незабутнім горищем — свідком народження Спілки Справедливих.

Пригадалась Казикові ця байка про великі соми, бо він якраз переходив через міст і побачив на березі рибалок з вудочками.

Ще кількасот метрів, і він опинився на перехресті доріг. Праворуч — дорога на Замостя, ліворуч — на Хелм. Він пішов ліворуч. Хотів дійти до лісу. Досить було тільки вибратись на найближчу гірку, і вже видно темну стіну дерев. Він знав у цьому лісі майже кожну стежку. Колись вів Адама через сонячні галявини, через колючу гущавину дикої малини, через піщані пагорби, зарості вереску й кущі чорних ягід. Тут вони кілька разів ночували під відкритим небом. Було це зразу після врочистого народження Спілки Справедливих. Вони дивились на зорі й слухали вірші, які їм читав Адам. Тоді їх було четверо… Качур, Ластатий, Гаєвський і Казик… перша четвірка Справедливих. Адам розповідав їм про Варшаву, про повстання, про серпневі зоряні ночі, а потім несподівано почав читати вірш.

Як же він починався?

Казик голосно повторює цю першу і єдину, яку він запам’ятав, строфу. От якби його зараз міг почути Адам! Адамові дуже подобався цей вірш.

Спогади розчулили Казика. Він навіть не помітив, як його думки, що досі крутилися довкола улюбленого небіжчика-дідуся, раптом побігли до живих справ. Він уже далеченько відійшов від міста, ліс був зовсім близько, а подумки щораз частіше й наполегливіше вертався до залишених у місті товаришів: «Може, вони вже спустилися в підземелля? Може, продираються через таємничі коридори? Мабуть, капітан Антось не встиг їм перешкодити. А якщо ні, то я нікому не розповім про ту дурну розмову Ягелла з Магдою. Він їй повірив… Людям треба вірити. А що як його обдурили?.. Таке з кожним могло статися. Ягелло непоганий товариш; язик у нього трохи задовгий, любить вихвалятися, фантазувати, але ж усі ми маємо якісь вади. І Адам, і Богдан, і Чорний, та й у мене їх не бракує. Я ж боягуз, яких світ не бачив. Мабуть, ніколи від цього не вилікуюся. Я заздрю тим, у кого тугі біцепси й сталеві нерви. Заздрість… Може, саме через неї я й наробив стільки галасу після тієї смітної пригоди під дикою грушею? Мені хотілось бути героєм хоча б у власних очах. А тепер я майже певен, що якби тоді знав, де заховані рюкзаки, то від страху все б вибовкав. Щастя, що в нашому житті людей судять не тільки по геройських вчинках…»

Обіч шосе лежить залізнична колія. Саме пролунав протяжний гудок паровоза. Поїзд вигинається на закруті, як гігантський зелений вуж, і котить по блискучих рейках, набираючи дедалі більшої швидкості.

Між рейками на залізничній колії в цей час бавилася маленька дівчинка. До поїзда, що наближався, вона сиділа спиною. Вдаряючи лопаткою по сталевій рейці, дівчинка кумедно нахиляла голівку і прислухалася до металічного дзенькання. Блакитне платтячко, на голові біла хустинка… зелений поїзд, оповитий чорними клубами диму… чорне… біле… зелене… блакитне. Ці кольори замиготіли перед очима в Казика, на мить усе стало ніби нереальним, ніби вирваним з кошмарного сну.

«Треба скинути це заціпеніння!» — розпачливо думає Казик і по може зрушити з місця.

Чимраз голосніший стукіт коліс, щораз голосніше чахкання локомотива. Над локомотивом султан диму, чорні крила, що несуть смерть.

— Тікай! Поїзд! Тікай з колії! — відчайдушно закричав Казик і не впізнав свого голосу. Цей крик раптом визволив у ньому несамовиту енергію… Дівчинка гралася собі. їй було зовсім байдуже і до сталевого дракона, і до хлопця, який кричав щось незрозуміле.

Тридцять метрів, так, не більше тридцяти метрів. Вистачить кількох десятків секунд. Казик біжить, не дивлячись у бік поїзда. Він прикипів поглядом до маленької дитячої постаті.

Двадцять, п’ятнадцять метрів… Дівчинка підводить голову, з цікавістю дивиться на нього. Дуже швидко біжить цей хлопець, наче хтось за ним женеться.

Поїзд котиться швидше. Хто буде перший? І зненацька пронизливо заскреготали гальма. Очевидно, машиніст помітив небезпеку на колії, а може, його увагу привернув Казик, що біг навперейми? Довго не стихає гудок локомотива. Скрегіт гальм звучить якоюсь громоподібною тривожною нотою. Надто пізно?

Казик бачить великі колеса… потворно великі. І стрибок Казика теж великий. Мабуть, жоден легкоатлет не стрибав так майстерно і так далеко.