Елеонор Портер - Полліанна

— Полліанно, що це ти робиш? Куди ти мене ведеш? — тітонька Поллі марно намагалася вирвати руку. — Я не піду…

— Ми тільки на хвилиночку вийдемо на веранду! Усе майже готово! — наполягала Полліанна. Врешті вона зірвала троянду і прилаштувала її в тітчиному волоссі над її лівим вухом.

— Ну от! — вигукнула дівчинка, розв'язуючи вузол на хустині й відкидаючи її вбік. — О тітонько Поллі, ви маєте радіти, що я вас так гарно причесала!

Якусь мить міс Поллі здивовано дивилася на себе й на все довкола, та раптом тихо скрикнула й побігла до кімнати. Полліанна, простеживши за тим, куди кинула оком тітонька, помітила, що на під'їздну алею звернув чийсь візок. Вона майже одразу впізнала чоловіка, який тримав віжки, і радісно перехилилася через перила веранди.

— Лікарю! Лікарю Чілтон! Ви приїхали побачити мене? Я тут!

— Так, я бачу, — трохи невесело усміхнувся лікар, — ти не могла б спуститися сюди?

У спальні Полліанна побачила почервонілу від сорому й роздратовану тітку. Вона рвучко виймала шпильки, якими дівчинка пришпилила шаль.

— Полліанно, як ти могла? — простогнала міс Поллі. — Отак мене вирядити, а потім вивести надвір, щоб це побачили!

Полліанна аж зупинилася.

— Але ж ви були такі гарні — надзвичайно гарні, тітонько Поллі, і…

— Гарна? — незадоволено пхикнула жінка, відкидаючи шаль убік і починаючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.

— О, тітонько, нехай зачіска залишиться!

— Залишиться? У такому вигляді? Ще чого! — і міс Поллі безжально скрутила волосся у вузол — усе, до єдиного кучерика.

— Як жаль, ви були просто прекрасні, — ледве не плакала Полліанна, виходячи з кімнати.

Унизу дівчинка побачила лікаря, який терпляче чекав на неї у своєму візку.

— Я прописав тебе пацієнтові, і він послав мене по ліки. Ти поїдеш? — запитав лікар.

— Ви маєте на увазі виконати доручення? Потрібно сходити в аптеку? Я часто це робила для леді з Жіночої допомоги, — мовила Полліанна.

Усміхнувшись, лікар заперечно похитав головою.

— Не зовсім так. Це містер Джон Пендлтон послав мене сюди. Він хотів би побачити тебе сьогодні, якщо ти не проти. Дощ припинився, тож я одразу поїхав сюди, щоб привезти тебе. То як, поїдеш? Обіцяю повернути тебе додому до шостої!

— З радістю! — вигукнула дівчинка. — Та спершу маю спитатися в тітоньки Поллі.

За мить Полліанна повернулася, тримаючи у руці капелюшка. Вона була трохи засмучена.

— Тітонька не хотіла тебе відпускати? — стиха запитав лікар, коли візок нарешті почав їхати.

— Т-та ні, — зітхнула дівчинка, — здається вона навпаки дуже сильно хотіла, щоб я кудись поїхала.

— Дуже хотіла, щоб ти поїхала? Полліанна знову зітхнула.

— Так, гадаю, їй не хочеться, щоб я зараз була поряд. Розумієте, вона так і сказала: «Так-так, звісно, біжи! Шкода, що ти не поїхала раніше!»

Лікар усміхнувся, та усмішка була невеселою. А в його очах, здавалося, поселився смуток. Певний час він мовчав, а потім із деяким ваганням таки запитав:

— А це часом не твою тітоньку я бачив у вікні веранди кілька хвилин тому?

Полліанна голосно зітхнула.

— Так, і в тому-то й річ, як я розумію. Знаєте, я знайшла для тітоньки просто чудову мереживну шаль, гарно її причесала, прикрасила волосся трояндою, і вона була такою красунею! Вам не здалося, що вона справжня красуня?

Якийсь час лікар мовчав, а коли заговорив, його голос був таким тихим, що Полліанні було непросто щось почути.

— Так, Полліанно, саме про це я й подумав — що вона справжня красуня.

— Справді? О, я така рада! Я їй про це скажу! — заплескала в долоні дівчинка.

На її превеликий подив, лікар почав бурхливо протестувати.

— Ніколи! Полліанно, ніколи про це їй не кажи, я благаю тебе!

— Але чому, лікарю Чілтон? Чому ні? Думаю, ви маєте радіти…

— Але вона не буде рада, — відрізав лікар.

Полліанна кілька хвилин міркувала над його словами.

— Мабуть, ви праві, вона, може, й не буде рада, — зітхнула дівчинка. — Тепер я розумію, що вона втекла, коли побачила вас. А потім сказала, що їй дуже соромно, що її побачили в такому вигляді.

— Так я і думав, — ледь чутно відповів лікар.

— Але я все одно не розумію, — наполягала на своєму дівчинка, — адже вона була такою гарною!

Лікар мовчав. Більше він нічого не сказав, аж поки вони не під'їхали до великого будинку із сірого каменю, у якому лежав із поламаною ногою Джон Пендлтон.