Елеонор Портер - Полліанна

— Н-ні, сер, це не вона. Вона сказала, що я маю зробити все, щоб ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…

— Так я й думав, — коротко відповів хворий і відвернувся. Засмученій Полліанні нічого не лишилося, окрім як навшпиньках вийти з кімнати.

Біля будинку у своєму візку на неї чекав лікар. Він розмовляв із санітаром, що стояв на сходах.

— Ну нарешті, міс Полліанно! Чи можу я із превеликим задоволенням доставити вас додому? — усміхнувся лікар. — Я вже було рушив, та потім вирішив вас почекати.

— О, дякую, сер, я дуже рада, бо просто обожнюю кататися, — аж сяяла Полліанна, хапаючись за його руку й залазячи у візок.

— Справді? — і він знову усміхнувся, а потім кивнув санітарові на прощання. — Що ж, наскільки я розумію, є багато речей, які ти просто обожнюєш робити, чи не так? — додав він, і візок покотився по дорозі.

Полліанна засміялася:

— Ну, не знаю, але мабуть, щось у цьому є, — зауважила вона. — Можу сказати, що мені подобається робити все, що є життям. Та є речі, які мені не подобаються, наприклад шити або читати вголос, бо це геть не життя.

— То що ж це тоді таке?

— Тітонька Поллі каже, що ці заняття вчать жити, — зітхнула Полліанна і сором'язливо всміхнулася.

Лікар усміхнувся, та усмішка була трохи дивна.

— Справді? Та знаєш, інакше вона, мабуть, і не могла б сказати.

— Так-так, — підтвердила Полліанна, але я тут не погоджуюся з нею. Мені здається, що не обов'язково вчитися жити. Принаймні я цього ніколи раніше не робила.

— Що ж дитинко, декому з нас таки доводиться це робити, — тяжко зітхнув лікар. Кілька хвилин він мовчав. Полліанна ж кидала на нього оком, і їй чомусь було дуже шкода його. Надто вже сумний він був. Дівчинці хотілося якось допомогти чоловікові, зробити хоч щось. Мабуть, саме тому вона стиха мовила:

— Лікарю Чілтон, мені здається, що у професії лікаря дуже багато радощів!

— Радощів? Як — адже я бачу навколо лише страждання! Хоч би куди я пішов! — вигукнув здивований лікар.

Полліанна кивнула.

— Я знаю, та ви ж допомагаєте своїм хворим, чи не так? І ви робите це із задоволенням, а потім радієте, коли вони одужують. Ось чому ви маєте бути завжди раді — щасливіші за всіх нас!

Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами, адже насправді в нього було надзвичайно самотнє життя. Дружини не було, як і дому, окрім хіба двокімнатного офісу. Та він справді любив свою роботу. І тепер, вдивляючись у сяючі очі цієї маленької дівчинки, він відчував, ніби його благословляє невидима любляча рука. А ще він зрозумів, що тепер і щоденна робота, і важкі виснажливі ночі біля хворих будуть іншими — адже ця дівчинка своїми словами підбадьорила його й надихнула.

— Нехай Господь благословить тебе, дитино, — мовив лікар, і на його обличчі знову з'явилася усмішка, яку добре знали і любили його пацієнти. А потім додав: — Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «ліків» не менше, аніж його хворі!

Ця фраза дуже здивувала Полліанну, і вона міркувала над нею, аж поки вона не побачила бурундучка, який перебігав дорогу. За мить вона й забула, що саме казав лікар.

Лікар Чілтон висадив Полліанну біля дверей її будинку, усміхнувся до Ненсі, які замітала на ґанку і швидко поїхав геть.

— Я так гарно покаталася з лікарем на його візку! — гордо оголосила Полліанна, стрибаючи сходами. — Він такий чудовий!

— Та невже? — гмикнула Ненсі.

— Саме так! А ще я сказала йому, що завдяки своїй професії він має бути найщасливішим з-поміж усіх людей!

— Що? Радіти з того, що доводиться постійно ходити до хворих? Чи до тих, що вважають себе хворими, а насправді такими не є — а це ще навіть гірше! — на обличчі Ненсі не було нічого, окрім відкритої недовіри.

Полліанна ж весело розсміялася.

— А він теж казав щось подібне, але в роботі лікаря й справді є чому радіти! Вгадай!

У Ненсі аж зморшки на чолі з'явилися — так напружено вона міркувала. Втім, вона вважала, що може грати в цю гру радості цілком успішно. І тепер їй навіть подобалися отакі питання із заковикою.

— О, я знаю! — прицокнула вона язиком. — Це як те, про що ти говорила з місіс Сноу, тільки навпаки.

— Навпаки? — здивовано перепитала Полліанна.

— Ну так. Ти казала їй радіти з того, що інші люди навколо неї не хворіють, як вона.

— Авжеж, — погодилась Полліанна.

— Тоді лікар може радіти, що він не такий як його пацієнти — тобто не хворий, а здоровий! — із тріумфом виголосила Ненсі.

Тепер Полліанна трохи спохмурніла.