Елеонор Портер - Полліанна

Цього разу Джон Пендлтон зустрів Полліанну з усмішкою. Що ж, міс Полліанно, ви справжня маленька дівчинка, яка вміє прощати, інакше б сьогодні вас тут не було.

— Ну чому ж, містере Пендлтон, я дуже рада навідати вас, і не розумію, чому мені не радіти.

— Я ж був досить суворий з тобою — і тоді, коли ти принесла мені холодець, і коли знайшла мене зі зламаною ногою. До речі, я так і не подякував тобі за це. Ось чому я вважаю, що те, що ти погодилася прийти до мене сьогодні, свідчить про твою небайдужість. І це після того, як я поводився геть неввічливо!

Після таких слів дівчинка трохи зашарілася.

— Але я була рада, що знайшла вас! Тобто, звісно, я не раділа з того, що ви зламали ногу, — швидко виправилася вона.

— Я розумію, що ти хочеш сказати. Просто іноді ти спершу говориш, а потім думаєш, чи не так? — усміхнувся Джон Пендлтон. — Та я тобі дуже дякую і вважаю тебе напрочуд хороброю дівчинкою, яка дуже допомогла мені того дня. І за холодець дякую, — уже тихіше додав він.

— Він вам сподобався? — поцікавилася Полліанна.

— Так, дуже! Гадаю, сьогодні ти не принесла мені нічого, що не посилала тітонька Поллі? — із дивною посмішкою запитав він.

Дівчинка розгублено дивилася на нього.

— Н-ні, сер… — якусь мить вона вагалася, а потім почервоніла й додала: — Знаєте, містере Пендлтон, я не хотіла видатися неввічливою, коли сказала, що тітонька Поллі не посилала холодцю.

Джон Пендлтон нічого на це не відповів, та й усмішка з його обличчя зникла. Він дивився просто перед собою, однак, здавалося, нічого не бачив. Нарешті голосно зітхнув і повернувся до дівчинки. А коли заговорив, у голосі вчувалися колишні різкі нотки.

— Гаразд, годі. Так не годиться. Я послав по тебе не для того, щоб показати, як мені погано. Послухай! У бібліотеці — тій великій кімнаті, де стоїть телефон — ти вже знаєш, де це, знайдеш велику різьблену скриньку. Вона стоїть на нижній полиці великої шафи зі скляними дверцятами в кутку, неподалік від каміну. Там вона має бути, хіба що та дивна жінка кудись запхала її під час свого «прибирання»! Принеси скриньку сюди. Вона важкувата, та, гадаю, ти впораєшся.

— О, я дуже сильна, — радісно похвалилася Полліанна, зістрибнувши зі стільця. За мить вона повернулася до кімнати зі скринькою в руках.

Наступні півгодини, які Полліанна провела в кімнаті містера Пендлтона, були просто чудові. У скриньці було чимало скарбів — цікавинок, які господар дому збирав роками під час своїх дивовижних подорожей. І кожна з них мала свою захопливу історію — починаючи з майстерно вирізаних китайських шахів і закінчуючи малесеньким індійським ідолом із жадеїту.

Після того як дівчинка почула цікаву історію про ідола, вона замріяно пробурмотіла:

— Так, мабуть, краще брати на виховання маленького хлопчика з Індії. Він-бо нічого не знає й гадає, що Бог сидить у такій штуці, як цей ідол. А Джиммі Біна ніхто брати не хоче, хоч він і знає, що Бог на небі. Та мені б так хотілося, щоб Джиммі хотіли взяти більше за тих індійських хлопчиків.

Джон Пендлтон, здавалося, не чув усіх цих міркувань. Він знову дивився перед собою, хоч, здавалося, нічогісінько не бачив. Та врешті він стрепенувся, узяв черговий скарб зі скриньки і почав розповідати далі.

Ці відвідини для Полліанни були справді чудовою подією, та перш ніж вони скінчилися, вона раптом усвідомила, що вони обговорюють не лише сувеніри зі скриньки. Вони говорили про неї, Ненсі, тітоньку Поллі та життя Полліанни вдома. А ще містер Пендлтон розпитував про те, як вона жила у невеличкому західному містечку.

І коли Полліанні вже було треба йти, він раптом заговорив, але таким голосом, якого із вуст суворого Джона Пендлтона дівчинка ще не чула.

— Люба дівчинко, хочу попросити тебе приходити частіше, гаразд? Я самотній, і ти мені дуже потрібна. Є ще одна причина, і якось я про це тобі розкажу. Знаєш, коли я дізнався, хто ти, я спочатку не хотів більше тебе бачити. Ти нагадала мені декого, про кого я намагався забути всі ці довгі роки. Тож я прагнув переконати себе, що мені більше ніколи не треба тебе бачити, і щодня, коли лікар питав, чи не послати по тебе, я казав: «Ні». Однак через деякий час я зрозумів, що хочу тебе бачити так сильно, що речі, про які я так довго намагався забути, знову й знову зринають у моїй пам'яті. І тепер я хотів би бачити тебе частіше. Ти приходитимеш до мене, дитино?