Елеонор Портер - Полліанна

— Ну звісно, містере Пендлтон, — видихнула Полліанна. В її очах світилося співчуття до засмученого чоловіка, який лежав перед нею, — із радістю!

— Дякую, — лагідно мовив хворий.

Того ж дня після вечері Полліанна сиділа на ґанку біля задніх дверей і розповідала Ненсі про дивовижну різьблену скриньку, яку їй показував містер Пендлтон, та про не менш дивовижні скарби, що в ній зберігалися.

— Це ж треба таке, — зітхала здивована Ненсі, — щоб він показав усі ті речі, ще й розповів про кожну! Та він же ніколи й ні з ким і словечком не перемовився, так-так! Оце вже точно!

— Знаєш, Ненсі, він геть не такий суворий, яким здається зовні, — зауважила Полліанна. — І взагалі не розумію, чому всі вважають його поганим. Гадаю, вони б змінили свою думку, якби краще його знали. І навіть тітоньці Поллі він не подобається.

Ти уявляєш, вона й холодцю йому не хотіла посилати і боялася, щоб він не подумав, що це вона могла прислати!

— Мабуть, вона не зараховує це до своїх обов'язків, — трохи насмішкувато відповіла на це Ненсі. — Та не можу зрозуміти, чого це він до вас так прив'язався? Ви вже не ображайтеся, та він не з тих людей, які люблять дітей. Ой, він геть не такий!

Полліанна ж тільки усміхнулася.

— Але він і справді до мене звик, Ненсі, хоч і сам цього не хотів. І навіть сьогодні він зізнався, що не хотів більше мене бачити. Виявляється, я нагадала йому про щось, що він марно намагається забути. Та потім…

— Чекайте-чекайте! — перервала її схвильована Ненсі. — Він так і сказав? Що ви йому нагадали про те, що він намагається забути?

— Еге ж, а потім…

— Про що ж це він казав? — нетерпляче випитувала Ненсі.

— Не знаю. Просто зізнався, що хотів щось забути.

— Справжня таємниця! — приголомшено вигукнула служниця. — Так ось чому він без тебе не може! О міс Полліанно! Ну це просто-таки як у книжці, а я їх багато прочитала, так-так! І «Таємницю леді Мод», і «Втраченого спадкоємця», і «Прихованих роками» — і в усіх цих книжках не обходилося без таємниць, ось так! Зірочки мої й панчішки! Тільки подумайте — просто під вашим носом люди живуть, як у книжці, а ви про це навіть не здогадуєтеся! А тепер розкажіть мені все-все, про що він говорив! Тут точно якась таємниця, і не просто так він до вас прив'язався, ой, тут щось таки є!

— Але це не він до мене прив'язався, — протестувала Полліанна, — адже це я з ним перша заговорила! І він навіть не знав, хто я така, допоки я не принесла йому холодцю з телячої ніжки й не дала зрозуміти, що тітонька Поллі його не посилала.

Ненсі раптом підстрибнула й заплескала в долоні:

— О міс Полліанно, тепер я знаю, знаю! — схвильовано повторювала вона. Наступної миті служниця знову сіла коло дівчинки. — Тепер скажіть мені, та спершу гарно подумайте і відповідайте як є. Це після того як він дізнався, що ви небога міс Поллі, містер Пендлтон вирішив, що краще йому вас більше не бачити?

— Ай справді. Я сказала йому, хто я, ще минулого разу. А цього разу він отаке мені розповів.

— Так я й думала, — тріумфувала Ненсі. — А міс Поллі ніколи б не послала йому холодець від себе, правильно?

— Саме так.

— І ви йому сказали, що вона не посилала холодцю?

— Авжеж, і він…

— І він почав дивно поводитися, коли дізнався, що ви її небога. Так було, чи ні?

— Ну, так… Він і справді був трохи дивний — через той холодець, — погодилася Полліанна, трохи спохмурнівши.

— Тоді мені все ясно! — вигукнула Ненсі. — Ось тільки послухайте: містер Джон Пендлтон і був коханим міс Поллі Гаррінґтон! — впевнено проголосила вона, щоправда, кидаючи обережні погляди за спину.

— Та ні, Ненсі, цього не може бути! Він їй зовсім не подобається! — заперечила Полліанна.

— Звісно, не подобається! У тім-то й річ! — пояснювала очевидне служниця. — Тому вони й посварилися.

Полліанна, здавалося, все ще не йняла віри словам Ненсі. І тоді служниця знову всілася поряд із нею і почала розповідати все спочатку.

— Було все так. Якраз перед вашим приїздом сюди містер Том — садівник — розповів мені, що в міс Поллі колись був коханий. Я спочатку й сама не повірила. Ну уявіть — вона і чоловік! Але старий Том стояв на своєму і сказав, що той чоловік і зараз живе тут, у місті. Ну, а тепер мені все зрозуміло. Це ж Джон Пендлтон! У нього таємниче життя? Ще й яке! Хіба він не живе відлюдником і ніколи ні з ким не говорить? А ця дивна поведінка, коли він дізнався, що ви небога міс Поллі?! До того ж цей чоловік зізнався, що ви нагадуєте йому про те, що він волів би забути. Та безперечно він мав на увазі міс Поллі! Ну, а вона — холодцю посилати йому не хотіла! Це ж теж доказ! Ось так, міс Полліанно, усе просто, дуже просто!