Ірен Роздобудько - Арсен

Дівчинка побігла до хати.

— Там хтось сидить! — доповіла вона жінці, вказуючи за паркан, і зникла за мереживними завісами.

Жінка пішла у мій бік.

Я страшенно розхвилювався. Бо ж упізнав бабусю Ліду! Ніколи не думав, що ця зустріч може мене так сколихнути. Серце загупало, у вухах забриніло.

Рипнула хвіртка. Бабуся визирнула на вулицю і не одразу помітила мене в тіні дерева. Адже на вулиці почало сутеніти.

Потім бабуся зойкнула, сплеснула руками і підійшла ближче.

— Арсенчику? — невпевненим голосом запитала вона.

У мене перехопило подих. Я міг лише кивнути.

Бабуся підійшла і обняла мене. Мені стало ніяково. Я ж дорослий! Навіть на голову вищий за неї! Але мить була така, що у мене засвербіло в носі.

Згадав слова Айрес: «Від своїх не відмовляються!»

Бабця відсторонилася, витираючи очі обома руками, і почала роздивлятися мене.

— Як ти виріс, онучку! — сказала вона. — Який став гарний. Справжній парубок. Ми так на тебе чекали. Вже й надію втратили, що колись побачимо. Ну, ходімо, ходімо хутчіш до хати! Як же ти тут опинився? До нас же жоден автобус уже не доїжджає! Як мама? Ото дідусь зрадіє! А ти чого такий червоний — чи не захворів?

Ведучи мене подвір'ям, вона говорила безупину. Я навіть не знав, на яке запитання відповідати спершу. І вирішив помовчати.

Бабця завела мене до хати. Тут усе було інакше, ніж я пам'ятав, але запах лишився тим самим — трав'яним, духмяним, солодким, пряним. Я ніби розчинився в ньому.

— Діду! — гукнула бабця вглиб кімнати. — Йди-но, поглянь, хто приїхав!

Але на її гукання вистрибнула та сама дівчинка, з якою я спілкувався на вулиці. Вона знову замоталася в портьєру, що висіла у передпокої, і виглядала звідти, мов метелик із кокону. З кімнати почулися кроки діда Олега.

Я набрав у груди якомога більше повітря — досить розводити мокротиння під носом! Це має бути чоловіча зустріч — і ніяких пестощів!

Дід Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.

Дід прокашлявся і нарешті мовив:

— Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…

Дівчинка застрибала довкола нас.

— Це Нійолє, — сказала бабця Ліда. — Твоя зведена сестричка.

Отакої! Невже це вона — донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?

— А що це в неї за ім’я? — зневажливо запитав я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? — запитав дід. — Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?

Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати — про якусь там Нійолє.

Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!

За тим і приїхав.

— Ну, проходь, проходь, — сказав дід Олег. — Ми саме збираємося вечеряти.

Він знову поплескав мене по спині, і я поморщився — відчув біль від опіків.

— Ой, та він же весь горить! — скрикнула бабуся Ліда.

Я пояснив, що півдня провів на спекотному сонці.

— Будемо тебе лікувати, — сказала бабуся. — А поки що мий руки — і до столу! Нійолє, принеси братові чисту тарілку і кухлик.

Нійолє розмоталася з портьєри і дивилася на мене зацікавленими очима.

— Барбідонці їдять із картонних коробочок, — упевнено мовила вона. — А пити їм не можна, бо від того в них виростають довгі нігті на ногах. І тоді вони не можуть ходити — лише шкребуть ними по підлозі. І весь час падають!

Бабуся Ліда докірливо похитала головою і звернулася до мене:

— Не зважай. Ми з нею вже змучилися — часом навіть не розуміємо, що вона каже. Вигадує нісенітниці на ходу. Звикай.

Ми сіли за стіл. У мене аж подих перехопило. Я давно не бачив такої їжі! Бабуся винесла з кухні кілька полумисків з варениками. Одні були насиченого жовтого кольору — з сиром, в інших крізь тонкий шар тіста просвічувалися червоні вишні, а ще були вареники з абрикосами, чорницею і навіть аґрусом. Посеред столу стояла миска зі сметаною — в ній стирчала і не падала ложка. Вдома ми з Юлею часом купували вареники в супермаркеті, але вони були маленькі й усі однакові…

— Ти надовго? — запитав дід, поки я наминав вареники.

Я промугикав, що збираюся попрацювати десь на фермі.

— Це добре, — сказав дід. — Але тут навряд чи є робота для тебе. Хіба що на конефермі.

— А хіба тут є конеферма? — зрадів я.