Ірен Роздобудько: Арсен

Кілька секунд їздок так само прискіпливо оглядав мене.

— Ти не місцевий, — нарешті промовив він трохи хриплуватим голосом.

Це було й так зрозуміло.

— А ти місцевий? — запитав я.

— Я — так, — відповів водій, не знімаючи окулярів. — Підкинути?

Я нічим не виказав радості від його пропозиції. Відповів спроквола:

— Можна…

Водій кивнув собі за спину — мовляв, сідай.

Я ніколи ще не катався на мопеді. Лише мріяв про нього.

Заліз на сидіння.

— Тримайся! — наказав хлопець.

Він узагалі був небагатослівний. І це мені подобалося. Я вхопив його за плечі. Мотор загурчав, і ми помчали.

Соняшники застрибали перед моїми очима І понеслись повз нас, мов скажені. Знову здійнялася курява. Цей хлопець добре знався на швидкісній їзді! Часом мені здавалося, що він навмисне потрапляє колесами на нерівності дороги, в’їжджає на пагорби, щоб потім щодуху знестися з них, як це роблять на змаганнях справжні байкери. Відверто кажучи, такі перегони, особливо, якщо не бачиш дороги і сидиш на задньому сидінні, були не дуже приємними.

— Нормальок? — лише раз гукнув до мене хлопець, повертаючись і лоскочучи мене своїм «хвостом».

— Ага! — гукнув я, подумавши, що скажений водій, певно, чекає від мене благань їхати повільніше.

Не дочекається.

їхали ми доволі довго. У мене почали клацати зуби, і я весь час боявся натрапити ними на власний язик і відкусити його. Тому під кінець перегонів у мене аж щелепи звело.

Нарешті вдалині виринули сільські обійстя. Не доїхавши до першої хати, водій круто розвернувся (я ледве втримався!) і заглушив мотор.

Я відчув, що мої ноги затерпли. Але, не змигнувши оком, спробував зіскочити зі свого місця. Зіскочив і… впав.

Хлопець теж зліз зі свого сталевого коня, засміявся і подав мені руку. Я зробив вигляд, що не бачу її, і підвівся сам.

— А ти молоток! — плеснув мене по плечі хлопець і зняв окуляри.

За ними — бейсболку і витер нею спітніле чоло.

— Ти теж, — сказав я і закляк: переді мною стояла дівчина!

Вона прочесала п’ятірнею своє скуйовджене волосся, щільніше затягла гумку на «хвості» й стягла з рук шкіряні рукавички.

Знову простягла мені руку. Але цього разу для привітання:

— Айрес!

Вочевидь, це було її ім’я. Я зробив вигляд, що нічому не дивуюсь, і потис її руку, назвавши себе.

— А що це за ім’я? — не втримався від цікавості.

— Взагалі, мене звуть Олександрою, — сказала дівчина. — Але коли я отримуватиму паспорт, попрошу, щоб у ньому записали «Айрес». Знаєш чому?

Звідки ж я міг це знати.

— А тому, — вела далі дівчина, — що коли я виросту, то поїду до Буенос-Айресу, до Аргентини. Тому і «Айрес». Мене тут уже всі так називають. Спершу так мене називали вдома, потім — дражнили в школі, а тоді я й сама звикла. Мені подобається. На конкурсі я краще за всіх танцювала «ламбаду»! Усьок?

— Усьок! — сказав я. — А в якому будинку ти живеш?

— Там… — кивнула вона кудись углиб села. — Тут є будинок родинного типу для…

Вона на мить знітилася, а потім гордо додала:

— Для тих, у кого немає батьків. Нас там десятеро.

Я не знав, як на це реагувати, адже про існування сиротинців чув лише по телевізору. Побачивши мою розгубленість, дівчина різко додала:

— Чого закляк, малий? Мої батьки — справжні аргентинці. Коли виросту — поїду їх шукати. Зрозумів?

Що я насправді зрозумів, то це те, що вона бреше. Адже я так само брехав, коли мої батьки розлучилися. З тою ж відчайдушною інтонацією. Мене не проведеш! Але я не хотів її засмучувати і тому ствердно кивнув.

Дівчина заспокоїлася.

— А ти сюди до кого? — запитала вона.

— До Іванюків. Знаєш таких?

Дівчина наморщила лоба.

— А-а, до тітки Лідії та дядька Олега?

— Ага.

— А ти їм — хто?

Я не знав, чи казати правду.

— Колись був їхнім онуком… — вимовив невпевнено.

— Як це «колись був»? — обурилася Айрес. — Колишніх онуків не буває! Ти їм рідний за кров’ю?

— Звісно!

— Тоді ніколи не кажи «був», — серйозо мовила дівчина. — Від своїх не відмовляються. Затямив?

Я кивнув.

— Добре, махнула рукою Айрес у бік вулиці. — Тобі туди. А мені в інший бік. Побачимося.

Вона знову одягла окуляри, рукавички та бейсболку і всілася за кермо свого скаженого «коня». Завела мотор. «Дирчик» обдав мене хмарюкою пилу — і за мить вже гурчав у кінці вулиці.

Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.

Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми справді ще побачимося. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся.