Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Валеріє, люба Валеріє… Ти не можеш бажати, щоб я вчинив підлість… щоб я ганебно чинив, — говорив Спартак, намагаючись вивільнитися з обіймів коханої подруги. — Я не можу… не можу… не маю права… Та хіба я можу зрадити тих, кого я закликав до зброї… тим, хто довірився мені… хто чекає на мене… хто кличе мене до себе?.. Валеріє, я обожнюю тебе, але не можу зрадити своїх друзів… Не жадай від мене, щоб я став невартим тебе… не змушуй мене стати істотою мерзенною в очах людей і самого себе… Не намагайся владою своїх чарів позбавити мене мужності, краще підтримай мене… підніми мій дух… відпусти… відпусти мене, люба моя Валеріє!

Валерія раптом рвучко піднялася, ступила крок і в розпачі впала біля дверей. Обійнявши коліна свого коханого, вона шепотіла, задихаючись від ридань:

— Спартаку, любий Спартаку… я відчуваю ось тут, — і вона вказувала на своє серце, — що я більше не побачу тебе… Якщо виїдеш, ти більше не побачиш мене… я знаю це… я це відчуваю… Не йди… не сьогодні… не сьогодні… благаю тебе… ти виїдеш завтра… але не сьогодні… ні… заклинаю тебе… не сьогодні… не сьогодні… молю тебе!

— Я не можу, я не можу… я повинен їхати, — опанувавши себе, Спартак тихим і ніжним голосом додав. — Валеріє, чудова Валеріє!.. У моєму серці я спорудив тобі вівтар, ти — єдина богиня, перед якою я схиляюся, перед якою благоговію. У хвилини найбільшої небезпеки ти вселяєш мені мужність і стійкість, думки про тебе викликають у мене шляхетні помисли й надихають мене на великі справи. Та невже ти хочеш, Валеріє, аби я збезчестив себе, щоб мене зневажали і сучасники, й нащадки?

— Ні, не хочу… я не хочу твого безчестя… хочу, аби ім'я твоє було великим і славним, — шепотіла вона, — але я лише нещасна жінка… пожалій мене… поїдь завтра… не сьогодні… не зараз… не так швидко…

— Мені час. Прощавай… моя Валеріє!.. — шепотів їй на вухо бідолашний рудиарій.

— Ні!.. Зачекай!.. — вимовила Валерія, злякано розплющуючи очі.

Спартак не відповів їй. Взявши в руки її голову, він вкрив палкими поцілунками її чоло. А вона, як дитина, говорила:

— Адже ти не поїдеш цієї ночі?.. Ти виїдеш завтра… Уночі… у полі так безлюдно, ти ж знаєш, так темно… така похмура тиша… так страшно їхати вночі… коли я подумаю про це, мене охоплює страх… я вся тремчу…

Бідолашна справді затремтіла всім тілом і тісніше пригорнулася до коханого.

— Завтра!.. На світанку!.. Коли зійде сонце і вся природа почне оживати… на тисячі голосів весело защебечуть птахи… після того як обіймеш мене… після того, як вкриєш поцілунками голівку Постумії… після того, як одягнеш на шию під туніку ось цей ланцюжок з медальйоном… — І вона показала йому обсипаний коштовним камінням медальйон, що на тоненькому золотому ланцюжку висів на її білій шиї.

— Усередині цього медальйона, Спартаку, коштовний амулет, що врятує тебе від будь-якої небезпеки… Вгадай же, вгадай… що там усередині, що це за амулет?

Та гладіатор не відповів, і лише дивився, не відриваючись, на красуню, вона ж, усміхнувшись крізь сльози, вимовила з ніжним докором:

— Невдячний! Ти не здогадуєшся, що там може бути? Знявши з шиї ланцюжок і відкривши медальйон, Валерія сказала:

— У ньому чорний локон матері й білявий локон доньки!

І показала рудиарію дві прядки волосся всередині медальйона. Спартак схопив його, підніс до губ і вкрив палкими поцілунками.

Узявши медальйон у Спартака, Валерія у свою чергу поцілувала його й, одягнувши ланцюжок на шию гладіатора, промовила:

— Носи його під панциром, під тунікою, на грудях — от де він має бути!

У Спартака серце щеміло від нестерпної туги, говорити він не міг, лише притискав до грудей свою кохану, і сльози тихо котилися по його обличчю.

Раптом почувся дзенькіт зброї й чиїсь голоси. Цей шум, що лунав на майданчику перед віллою, досяг відокремленого конклаву, де перебували Спартак і Валерія.

Стримуючи подих, вони напружили слух.

— Ми не відчинимо таким розбійникам, як ви! — кричав хтось ламаною латинською.

— А ми підпалимо будинок, — чулися у відповідь озлоблені голоси.

— Клянуся Кастором і Поллуксом, ми будемо метати у вас стріли! — відповідав перший голос.

— Що? Що там могло трапитися?.. — схвильовано запитала Валерія, піднявши перелякані очі на Спартака.

— Може, дізналися, що я тут, — відповів фракієць, намагаючись звільнитися з обіймів Валерії, що пригорнулася до нього ще дужче.

— Не виходь… не рухайся… благаю… Спартаку… благаю!.. — схвильовано шепотіла нещасна жінка, і на її сполотнілому обличчі відбивалися болісний страх і тривога.