Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— То ти б хотіла, аби я віддався живим у руки ворогів?.. — вимовив тихо, але гнівним голосом ватажок гладіаторів. — Ти хочеш бачити мене розп'ятим на хресті?..

— О ні, ні!.. Клянуся усіма богами пекла!.. — налякано скрикнула Валерія й, випустивши з обіймів коханого, відступила від нього.

Рішучим рухом вона вихопила з піхов важкого іспанського меча, що висів у Спартака на поясі, і, з зусиллям піднявши його двома руками, подала гладіаторові, сказавши ледь чутно, намагаючись додати своєму голосу твердості:

— Рятуйся, якщо це можливо… а якщо призначено тобі вмерти — помри з мечем у руці!

— Дякую тобі!.. Дякую, моя Валеріє! — сказав Спартак, прийнявши від неї меча. Очі його блищали, він ступив до дверей.

— Прощавай, Спартаку! — вимовила тремтячим голосом жінка, обійнявши гладіатора.

— Прощавай! — відповів він, стиснувши її в обіймах.

Але губи Валерії раптом зблідли, і рудиарій відчув, що її тіло нерухомо повисло в нього на руках, а голова безсило впала на його плече.

— Валеріє!.. Кохана!.. — кричав фракієць уривчастим голосом і з невимовною тривогою вдивлявся в кохану жінку. Обличчя його, що ще донедавна палало гнівом, тепер вкрилося восковою блідістю.

— Що з тобою?.. Хай допоможе нам Юнона!.. Валеріє!.. Красуне моя, що з тобою? Будь мужньою! Благаю тебе!

Кинувши на підлогу меча, він підняв кохану, обережно відніс її на ложе й, ставши перед нею на коліна, пестив, підбадьорював, зігрівав її своїм подихом і поцілунками.

Валерія лежала нерухомо, ніби не непритомність, а смерть скувала її. Страшна думка пронизала мозок Спартака. Швидко підхопившись, він вдивлявся в обличчя красуні. Бліда, нерухома, вона була ще прекраснішою. Приклавши руку до її грудей, він відчув, що серце її повільно й слабко б'ється. Зітхнувши з полегшенням, він кинувся до маленьких дверей, що вели в інші покої Валерії, і, піднявши завісу, крикнув кілька разів:

— Софроніє!.. Софроніє!.. Хутчіш сюди!.. Софроніє!

Почувся обережний стукіт у двері, у які він збирався вийти. Спартак прислухався: сильний шум і крики, що долітали зовні, вщухли, але одразу ж пролунав стукіт, і чоловічий голос вимовив:

— Великодушна Валеріє!.. Пані моя!

Як оком змигнути Спартак підняв меча і, злегка прочинивши двері, запитав:

— Що тобі потрібно?

— П'ятдесят вершників… сюди… прискакали… — відповів, затинаючись, старий управитель. Очі в нього, здавалося, готові були вистрибнути з орбіт. При світлі смолоскипа він розглядав Спартака. — Вони кричать… вимагають, щоб їм повернули… їх… вождя… і запевняють, що ти — Спартак!..

— Іди й передай, що за мить я вийду до них.

І фракієць зачинив двері перед самісіньким носом старого, що перетворився на статую від подиву й жаху.

Коли Спартак підходив до дивана, на якому так само нерухомо лежала Валерія, в інші двері увійшла рабиня.

— Ходи принеси есенції, — сказав їй Спартак, — і приведи ще одну рабиню, щоб надати допомогу твоїй пані, вона непритомна.

— О моя найдобріша, о моя бідолашна пані! — застогнала рабиня, сплеснувши руками.

— Швидше! Біжи і не зволікай! — прикрикнув на неї Спартак.

Софронія побігла й незабаром повернулася з двома іншими рабинями. Вони принесли усілякі запашні й міцні есенції. Рабині оточили непритомну Валерію. За кілька хвилин на її блідому обличчі виступив легкий рум'янець, а дихання стало рівнішим і глибшим.

Спартак увесь час стояв нерухомо, схрестивши на грудях руки, і, не відриваючись, дивився на кохану. Побачивши, що до неї повертається життя, він глибоко зітхнув і підняв до неба очі, ніби бажаючи подякувати богам. Потім, відпустивши рабинь, він став на коліна, поцілував білу руку Валерії, що безсило звисала з дивана, піднявся, поцілував довгим поцілунком її чоло і швидко вийшов з конклаву.

В одну мить він добіг до майданчика, де гарцювало п'ятдесят вершників.

— Ну? — запитав він суворо. — Що ви тут робите? Що вам потрібно?

— За наказом начальника Мамілія, — відповідав декуріон, що командував загоном, — ми на відстані йшли за тобою, побоюючись…

— На коней! — крикнув Спартак.

В одну мить всі п'ятдесят вершників, ухопившись лівою рукою за гриви коней, підхопилися на своїх скакунів, вкритих простими синіми чепраками.

Кілька рабів, що залишилися на віллі, переважно старі, з острахом мовчки стояли біля входу. Смолоскипи в їхніх руках освітлювали цю сцену. Спартак повернувся до них і наказав:

— Приведіть мого коня!

Троє чи четверо рабів поспіхом кинулися у сусідні стайні, вивели звідти вороного й підвели до Спартака. Рудиарій хвацько заскочив у сідло і весь загін пустив коней галопом доріжкою, що вела до воріт вілли.