Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Нарешті звільнилися від обіймів і, відкинувшись назад, почали розглядати одне одного, бліді, схвильовані й вражені. Валерія була одягнена у білосніжну столу, її чорне густе волосся було розпущене по плечах, очі сяяли від щастя, і все ж на віях тремтіли крупні сльози. Вона перша прошепотіла:

— О Спартаку! Мій Спартаку!.. Яка я щаслива, яка щаслива, що знову бачу тебе!

А потім знову обійняла його й, пестячи, цілуючи, говорила:

— Як я боялася за тебе!.. Як я страждала!.. Скільки сліз пролила, усе думала про небезпеки, які загрожують тобі, і так за тебе боялася… Адже тільки ти один — володар усіх моїх думок, кожен удар мого серця, вір мені, присвячений лише тобі… ти перше й останнє… єдине… справжнє кохання мого життя!

І, продовжуючи пестити його, вона засипала його незліченними запитаннями:

— Скажи мені, мій чудовий Аполлоне, скажи мені, як ти наважився з'явитися сюди?.. Ти, може, йдеш зі своїм військом на Рим? Чи не загрожує тобі яка-небудь небезпека, поки ти перебуваєш тут? Ти розповіси мені докладно про останній бій? Я чула, що під Аквіном ти розбив вісімнадцять тисяч легіонерів… Коли ж закінчиться ця війна, що змушує мене щогодини тремтіти від страху за тебе? Адже ти доможешся волі? А тоді ти зможеш повернутися у свою Фракію, у щасливі краї…

Перегодя вона продовжувала ще більш ніжним і проникливим голосом:

— Туди… піду за тобою і я… буду жити там удалині від усіх, від цього шуму, поруч із тобою… і буду завжди любити тебе, доблесного, як Марс, і прекрасного, як Аполлон, я любитиму тебе всією душею, коханий мій Спартаку!

Гладіатор сумно посміхнувся: це були лише нездійсненні мрії закоханої жінки. І, пестячи її чорне волосся, цілуючи її у чоло й притискаючи до свого серця, він тихо вимовив:

— Війна буде тривалою і суворою… І я буду щасливий, якщо мені вдасться повести звільнених рабів у їхні рідні країни… Задля встановлення справедливості і рівності на землі, знадобиться війна народів, які повстануть не тільки проти Риму, а й проти хижих вовків, проти ненаситних патриціїв, проти касти привілейованих у власній країні!

Останні слова гладіатор вимовив з такою гіркотою, таким сумом, що стало зрозуміло, як мало він вірив у можливість дожити до перемоги.

Поцілунками Валерія намагалася заспокоїти ватажка гладіаторів. Їй вдалося розвіяти сум, що затьмарював його чоло. І незабаром їх затопила хвиля любовного блаженства. Насолоджуючись можливістю бути поруч, відчувати, торкатися одне одного, вони не зауважували, як летять години. Присутність маленької Постумії, її милі витівки, усмішки, дитяче щебетання збільшували їхнє щастя.

Насувалися сутінки, і тоді сум закрався у ту радість, що на короткі години відвідала відокремлений конклав Валерії. Разом із сонячним світлом, здавалося, йшло і щастя із цього дому.

Спартак розповів коханій, як йому вдалося пробратися до неї, і додав, що як проводир повстання, якого дотепер супроводжує щастя, він вважає своїм непорушним, священним обов'язком повернутися цієї ж ночі в Лабік, де на нього чекає загін. Слова його були як ніж по серцю Валерії. Усі шість годин — з півночі й до світанку — Спартак і Валерія провели в обіймах. Валерія безупинно повторювала в риданні, що її серце стискається від страшного передчуття. Якщо вона тепер відпустить Спартака, то більше ніколи не побачить його, що вона востаннє обіймає, пестить його і чує його голос, голос людини, що пробудила в її душі щире, глибоке почуття.

Спартак намагався заспокоїти Валерію, осушити її сльози. Палко цілуючи її, шепотів найніжніші слова, підбадьорював і втішав її, сміючись над її передчуттями й страхами. Але страх, очевидно, закрався також і в Спартакове серце: його усмішка була вимученою, сумною.

У такому стані вони перебували до тої миті, коли вода, що крапала у скляну кулю клепсидри не дійшла до шостої риски, що позначала шосту годину ранку. Тоді Спартак, який часто потай від Валерії поглядав на клепсидру, звільнився з обіймів коханої, підхопився з ложа й заходився вдягати панцир, шолом і меч.

Тоді піднялася, плачучи, і донька Мессали й, ніжно оповивши руками шию Спартака, пригорнулася блідим обличчям до його грудей, звівши на гладіатора свої блискучі чорні очі. У цю мить вона була такою прекрасною, що перевершувала красою грецьких богинь.

— Ні, Спартаку, ні, не їдь, не їдь… заради всіх твоїх богів… заради дорогих твоєму серцю… благаю тебе… заклинаю… Справа гладіаторів на правильному шляху… у них хоробрі воєначальники… Крікс… Гранік… Еномай… Вони поведуть їх, не ти… ні… ні!.. Спартаку, ти залишишся тут… моя ніжність… безмежна відданість… безмірна любов… оточать пестощами… радістю… твоє існування… — тремтіла всім тілом Валерія.