Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Спартак усе думав про Валерію, про те, як проливатиме вона сльози, коли опритомніє. Мимовільним, судомним рухом він пришпорив коня, і той мчав, розпустивши по вітру гриву важко дихаючи й роздмухуючи ніздрі.

Образ Валерії невідступно стояв перед Спартаком, він намагався відігнати його, але тоді перед ним виникало личко Постумії, чарівної білявої дівчинки, жвавої, тямущої, яка у всьому, окрім чорних очей, успадкованих від матері, була точною копією батька. Яка вона чарівна! І така лагідна! Така мила! От вона тут, перед ним, весело простягає до нього свої пухкі рученята… І він з сумом думав, що, можливо, ніколи більше не побачить її. І знову втикав шпори в закривавлені боки свого скакуна. Невідомо, що сталося б з конем і вершником, якби, на щастя для них обох, Спартак не подумав про інше: а раптом Валерія так і не прийшла до тями? Або від звістки про його несподіваний від'їзд знову знепритомніла? А може, вона серйозно хвора? А раптом — але це неймовірно, цього не може, не повинно бути — улюблена жінка…

При цій думці він щосили стис коліньми боки коня, смикнув вудила і одразу зупинив шляхетну тварину.

Незабаром Спартака наздогнали його товариші й зупинилися за ним.

— Мені потрібно повернутися на віллу Мессали, — похмуро вимовив Спартак, — а ви їдьте в Лабік.

— Ні!..

— Нізащо! — відповіли в один голос вершники.

— Чому ж? Хто може мені це заборонити?

— Ми! — пролунали голоси.

— Наша любов до тебе! — крикнув хтось.

— Твоя честь! — додав третій.

— Твої клятви! — закричали інші.

— Наша справа, що без тебе загине!

— Обов'язок! Твій обов'язок!

— Але ви не розумієте, клянуся всемогутністю Юпітера, що там залишилася жінка, яку я обожнюю. Може, зараз вона при смерті від горя… і я не можу…

— Якщо — хай не допустять цього боги! — вона померла, ти себе загубиш, а її не врятуєш. Якщо ж твої побоювання марні, для твого і її спокою досить буде послати туди гінця, — сказав декуріон, — і в голосі його пролунала повага до горя Спартака й зворушлива відданість.

— То щоб уникнути небезпеки, я наражатиму на неї іншого? Ні, закликаю у свідки всіх богів Олімпу, ніхто не скаже, що я здатен на таку підлість!

— Я, нічим не ризикуючи, повернуся на віллу Мессали, — голосно й рішуче вимовив один з вершників.

— Яким чином? Хто ти?

— Я один з відданих тобі людей і готовий віддати за тебе життя, — відповідав вершник, під'їхавши на своєму скакуні до Спартака. — Я не ризикую нічим, бо я латинянин, добре знаю ці краї й мову країни. У першій же селянській хатині я перевдягнуся в селянське плаття й попрямую на віллу Валерії Мессали. Перш ніж ти доїдеш до Ноли, я привезу тобі найдетальніші звістки про Валерію.

— Якщо я не помиляюся, — сказав Спартак, — ти вільнонароджений Рутилій.

— Так, — відповів вершник, — я Рутилій. Я радий і пишаюся, Спартак, що після всіх твоїх блискучих перемог ти впізнав мене серед десяти тисяч гладіаторів!

Рутилій був хоробрим і розсудливим юнаком. На нього можна було покластися, тому Спартак поступився проханням своїх вояків і погодився на пропозицію латинянина. Продовжуючи шлях на чолі загону, фракієць незабаром опинився поблизу невеликої вілли. Поки Рутилій перевдягався, Спартак на дощечці, що йому дав власник вілли, написав грецькою ніжного листа Валерії й передав його юнакові. Рутилій пообіцяв віддати листа жінці.

Трохи заспокоївшись, Спартак у супроводі гладіаторів поскакав дорогою, що вела з Тускула в Лабік.

На світанку вони прибули туди, де на них нетерпляче чекав Мамілій з п'ятдесятьма вершниками. Начальник цього загону доповів полководцю, що за минулу добу мешканці були вельми нажахані набігом на Лабік, тому він вважає за потрібне негайно залишити ці місця й вирушати до Аквіна.

Вони скакали весь день і всю наступну ніч і тільки на світанку, майже зовсім загнавши коней, прибули у Алетрій, де Спартак віддав наказ зробити привал і відпочивати весь день.

Наступної ночі він вирушив швидким маршем у Ферентин. Прибув туди вранці, а звідти поспішив у Фрегелли, бо отримав відомості від римських легіонерів, що дезертирували в табір гладіаторів з війська Варинія, про те, що багато мешканців Лабіка приходили до Варинія й розповідали йому про загін гладіаторських вершників, яких вони бачили біля Тускула, і що претор розділив свою кавалерію на два загони, по п'ятсот воїнів у кожному. Один вирушив за ворогом аж до Тускула, а другий ось-ось може з'явитися у Ферентині, аби перепинити шлях гладіаторам і позбавити їх можливості повернутися в аквінський табір.