Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Ох, та замовкни ти нарешті! — відповів йому хтось суворо, але це не був голос попереднього мовця. — Мовчи, Меммію, забудь свій ганебний страх.

— Крім того, — додав той, кого назвали Оттацилієм, — вартовий ні слова не розуміє латинською… Це грубий варвар-галл. Я думаю, він навіть своєї мови не знає…

— Не те ти кажеш, — суворо увірвав його останній з трьох співрозмовників. — Якщо навіть цей ниций гладіатор розуміє нашу мову, що ж, по-твоєму, ми не сміємо говорити так, як це личить римським громадянам? Що за підле боягузтво! Присягаюсь Кастором і Поллуксом, заступниками Рима, які за нас боролися проти латинян на Регильському озері, хіба ти щонайменше п'ятдесят разів не стояв віч-на-віч зі смертю на полі бою? Хіба для тебе не краще було б померти, аніж пережити таку ганьбу — прямувати за мерзенним гладіатором?

Спартак наблизився до намету, в якому, як він зрозумів, перебували під вартою шість полонених лікторів Публія Варинія.

— Ох, клянуся дванадцятьма богами! Клянуся Юпітером Визволителем! Клянуся Марсом, заступником народу Квірина, — знову почувся голос ліктора Симпліціана, — я ніколи не думав, що мені в шістдесят два роки доведеться стати співучасником такої ганьби! Коли мені було лише шістнадцять років, я боровся під керівництвом консула Луція Цецилія Метелли, переможця далматів. Потім я боровся в Африці проти Югурти, спершу під керівництвом Квінта Цецилія Метелли Нумідійського, а потім славного Гая Марія; я брав участь у боях і розгромі тевтонів і кимврів, ішов за тріумфальною колісницею непереможного уродженця Арпіна… Невже я повинен тепер слухатися гладіатора, якого я на власні очі бачив на арені цирку учасником ганебного видовища? Ні, клянуся всіма богами, це над мої сили… занадто жорстокий жереб… Я не можу підкоритися долі… не можу перенести…

У голосі ліктора чувся такий глибокий розпач, що Спартак був майже розчулений. Він вважав, що в горі старого й невідомого солдата було стільки гідності, шляхетної гордості, така сувора велич, які заслуговували й викликали співчуття й повагу.

— Ну й що ж? Що ти хочеш і що можеш зробити проти волі богів? — запитав Симпліціана ліктор Оттацилій. — Доведеться тобі, як і нам, змиритися з незаслуженим нещастям і ганьбою, посланими долею…

— Клянуся всіма богами неба й пекла, — гордо відповів Симпліціан, — я не схилю шляхетного чола римлянина перед такою нестерпною ганьбою й не підкорюся несправедливій долі! Я римлянин, і смерть позбавить мене від учинків, невартих того, кому боги дали щастя народитися на берегах Тибру…

І з намету до Спартака долинули крики. Це кричали п'ять лікторів:

— О, що ти зробив?

— Нещасний Симпліціан!

— Так, це справжній римлянин!

— Допоможіть, допоможіть йому!

— На допомогу, на допомогу!

— Підніми його! Берися з цього боку!

— Поклади тут!

В одну мить Спартак обійшов навколо намету й опинився біля його входу, куди вже збіглися гладіатори з сусіднього намету.

— Пропустіть мене! — крикнув фракієць.

Гладіатори з повагою розступилися й дали дорогу своєму ватажкові, перед очима якого постало жахливе видовище. Старий Симпліціан лежав на купі соломи, його оточували й підтримували інші п'ять лікторів. Біла туніка його була розірвана й закривавлена. Кров лилася із глибокої рани. Один з лікторів підняв із землі й тримав у руці тонкий і гострий кинджал — його Симпліціан із силою застромив собі у груди по руків'я.

Кров текла з рани безперервним струменем, а засмаглим обличчям безстрашного старого ліктора швидко розливалася смертельна блідість. Але жоден м'яз не ворухнувся на цьому суворому, спокійному обличчі, жоден рух не викривав каяття чи мук.

— Що ти накоїв, мужній старий! — сказав помираючому Спартак. — Чому не попросив, аби я позбавив тебе обов'язку іти поперед мене з фасціями, якщо тобі це було так важко?.. Сильний завжди зрозуміє сильного, я зрозумів би тебе й…

— Раби не можуть зрозуміти вільних, — урочисто вимовив слабким голосом помираючий.

Спартак похитав головою і, гірко посміхнувшись, сказав співчутливо:

— О душе, народжена великою, але здрібніла від забобонів і пихи, у яких ти був вихований… Хто ж встановив на землі два різновиди людей, розділив їх на рабів і вільних? До завоювання Фракії хіба я не був вільним, а хіба ти не став би таким же рабом, як я, після поразки при Аквіні?

— Варваре… ти не розумієш, що безсмертні боги… дали римлянам владу над всіма народами… не затьмарюй мої останні хвилини своєю присутністю…