Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Минуло сто тридцять вісім років, всемогутнє заступництво Сулли й створені ним навколо Капуї колонії легіонерів допомогли їй повернути своє колишнє благоденство. Тепер у ній було до ста тисяч мешканців, її оперізували міцні мури, загальна довжина яких досягала шести миль. У місті були прекрасні вулиці, а на них стояли найбагатші храми, грандіозні портики, палаци, лазні, амфітеатри. Своїм зовнішнім виглядом Капуя не тільки змагалася з Римом, а й перевершувала його, адже природа наділила її чудовим, м'яким кліматом. До семи пагорбів, на яких гордо здіймалося уславлене вічне місто Ромула, природа була не такою прихильною.

Громадяни різного віку і статків, які простували широкою Албанською вулицею, що простяглася від Флувіальських до Беневентських воріт і майже навпіл ділила місто, на мить зупинялися. Їх здивували десять вершників на чолі з декуріоном, який щодуху летів з боку Аппієвого шляху. Коні були брудні й запилені, що доводило особливість доручення, з яким мчали вершники.

— Клянуся скіпетром Юпітера Тифатського, — сказав один літній громадянин своєму молодому супутнику, — подібні перегони мені довелось бачити багато років тому, коли гінці привезли звістку про перемогу, здобуту Суллою на околицях нашого міста, у храмі Діани Тифатської, над консулом Нарбаном, прихильником Марія.

— Цікаво, яку звістку везуть ці вершники? — відповів юнак.

— Їдуть, певно, з Рима, — висловив припущення коваль, знімаючи із себе шкіряний пропалений фартух — споконвічний реманент ковалів.

— Везуть, певно, яку-небудь новину.

— Може, якась небезпека нам загрожує?

— Або розкрили нашу змову? — сполотнівши, прошепотів своєму товаришеві молодий гладіатор.

Тим часом декуріон і десять вершників, стомлених, змучених тривалою дорогою, пересікши Албанську вулицю, звернули на вулицю Сепласія, де розташовувалися крамниці з пахощами, розтираннями, помадами й есенціями, якими Капуя забезпечувала усю Італію й особливо Рим до превеликого задоволення матрон, які змітали подібний крам. Посередині вулиці Сепласія стояв будинок Меттія Лібеона, римського префекта, що керував містом.

Вершники зупинилися біля будинку, декуріон спішився, увійшов у портик і зажадав, аби про нього негайно ж доповіли, бо він повинен передати префектові термінові листи від римського сенату.

Навколо зібралася юрба цікавих. Одних дивував жалюгідний вигляд вершників і коней, виснажених скачкою. Інші висували здогади, навіщо приїхав загін і чому він так поспішав. Треті пробували зав'язати розмову із солдатами, марно намагаючись бодай щось вивідати в них.

Однак спроби цікавих капуанців були марними. Зі скупих, уривчастих слів, які їм ледь вдалося витягнути із солдатів, вони дізналися тільки, що загін прибув із Рима. Ця звістка розпалила цікавість юрби і аж ніяк не розвіяла таємничості.

Раптом кілька рабів вийшли з будинку префекта й швидко попрямували у різні боки вулицею Сепласія.

— Ого! — гукнув хтось із юрби. — Справа, певно, серйозна!

— Яка справа?

— Та хто ж його знає…

— Гляньте-но, як біжать раби префекта!.. Ніби олені рятуються від хортів у лісі на Тифатській горі!

— Значить, трапилося щось важливе.

— Ясна річ. Куди ж це вони побігли?

— Ось це і є найцікавішим! Спробуй-но вгадай!

— Ох, якби дізнатися!

— Дивіться, як поспішає Сельвіліан слідом за рабом префекта!

— Щось буде!

— Хай захищає нас Діана!

Коли військовий трибун Тіт Сервіліан увійшов у дім префекта, вулицю Сепласія загатила юрба, і всю Капую охопило хвилювання. А в цей час уздовж акведука, що доставляв воду в Капую із прилеглих пагорбів, їхали верхи двоє чоловіків міцної статури, обидва важко дихали, були бліді, у бруді й пилюці. За вбранням і зброєю в них легко було впізнати гладіаторів. Це були Спартак і Еномай. Вони виїхали з Рима в ніч із п'ятнадцятого на шістнадцяте, скакали щодуху, змінюючи коней на кожному привалі, і незабаром прибули у Суессу-Пометію, де їх випередив декуріон з десятьма вершниками. Він мчав у Капую попередити префекта про повстання. Гладіаторам довелося не тільки відмовитися від думки змінити коней, але й на додачу час до часу вони мали звертати з Аппієвого шляху на бічні дороги.

В одному місці їм вдалося купити двох коней, і завдяки силі волі й надлюдській твердості характеру вони продовжували шлях, то звертаючи на путівці, то блукаючи, то надолужуючи змарнований час скачкою навпростець. Вони сподівалися, що випередили гінців сенату на годину — це було б перемогою й великою вдачею! Але раптом, за шість миль од скель, де бере початок Кланій, приблизно за сім миль від Капуї, кінь, на якому скакав Спартак, знесилений упав, тягнучи за собою й вершника. Бажаючи підтримати коня, Спартак обхопив його шию, але нещасна тварина перекинулася, причавивши йому руку. Та фізичний біль був нічим порівнянно з муками сердечними. Він сподівався дістатися школи Лентула Батіата на півгодини раніше за своїх ворогів, тепер же він приїде після них, і на його очах буде зруйновано, знищено дім, над спорудженням якого він невтомно працював п'ять років.