Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Звідки ти це знаєш?

— Від однієї жінки. Але зараз не час говорити про це, бо тобі й справі, якій ти присвятив себе, загрожує велика небезпека.

— Про яку небезпеку ти говориш? — стривожено запитав Спартак, відхилившись назад.

— Мені про все відомо, і я прийшов сюди не задля того, аби заподіяти тобі шкоду, Спартаку Навпаки, я хочу врятувати тебе. Хтось, сидячи під деревом у гаї Фурини, мимоволі чув вашу бесіду цієї ночі.

— О, прокляття богам! — зопалу гукнув Спартак і, стиснувши кулаки, погрозив небу.

— Він ще нічого не повідомив консулам: я затримав його наскільки було можливо, але він це неодмінно зробить сьогодні ж уночі або завтра вранці, і всі твої чотири легіони будуть розсіяні, перш ніж встигнуть зібратися.

Спартак був у страшному розпачі, він рвав на собі волосся:

— П'ять років віри, праці, надії, боротьби, і все загине в одну мить!.. Усьому кінець, у пригноблених не залишиться жодної надії… Рабами, рабами будемо ми тягнути це підле життя!..

На одухотвореному обличчі Спартака відбивалися глибокі муки, і Цезар з жалем і майже з повагою дивився на цю велику, сильну людину, що віддалася своєму горю. Сповнений безмірною гордістю від усвідомлення своєї геніальності, Цезар вважав, що у світі немає людини, гідної його поваги. Тепер же майже проти волі він захоплювався цим гладіатором, який замислив подвиг, гідний грецьких чи римських героїв, і, озброївшись завзятістю, передбачливістю, породженою високим розумом, окрилений вірою у свою справу сповнений відваги й енергії, зумів створити регулярне військо із двадцяти тисяч гладіаторів.

При думці про ці легіони погляд Цезаря спалахнув жадібним вогнем властолюбства, у нього запаморочилося в голові. Він спрямував широко розплющені очі на вершини Албанських пагорбів і поринув думкою в безмежний світ мрій. О, якби йому дали чотири легіони — двадцять тисяч воїнів, яких він міг би повести в бій! Через кілька років він підкорив би світ, став би володарем Риму, але не як Сулла, якого боялися й ненавиділи, а улюбленим володарем, грозою патриціїв з їхнім самолюбством і кумиром плебеїв!

Обидва мовчали — один у зажурі, другий — віддаючись честолюбним мріям. Першим порушив мовчання Спартак. Він отямився і, грізно насупивши брови у припливі суворої енергії, сказав із твердістю:

— Ні, клянуся блискавками Юпітера, цього не буде!

— А що ж ти зробиш? — запитав Цезар, немов отямившись од цього вигуку.

Спартак спрямував палаючий погляд в очі Цезаря:

— Але ти, Цезарю, хто ти — друг наш чи ворог?

— Хотів би бути другом і вже точно ніколи не буду ворогом.

— Ти можеш усе зробити для нас!

— Як?

— Видай нам людину, що володіє нашою таємницею!

— Ти хочеш, аби я, римлянин, допустив повстання всіх рабів, що загрожує Риму загибеллю? Щоб я допустив це повстання, маючи можливість йому запобігти?

— Ти правий. Я забув, що ти римлянин.

— І я бажаю, аби весь світ скорився Риму.

— Ну, звичайно. Ти — уособлення тиранії Риму над усіма народами землі. Ти плекаєш мрію, що перевершує безмірні задуми Александра Македонського. Коли римські орли розкинуть крила над народами всієї землі, ти хочеш закувати ці народи в ланцюги, затиснути їх у залізний кулак. Рим — володар народів, ти — володар Риму?

Очі Цезаря зблиснули вогником радості, але він швидко опанував себе і, посміхаючись, сказав Спартаку:

— Про що я мрію, нікому не дано знати. Можливо, я й сам цього не відаю. Та й мені ще треба набратися сили, щоб вилетіти із гнізда на пошуки свого щастя. А от ти, Спартаку… Ти з дивною енергією й мудрістю великого полководця зібрав армію рабів, створив з них легіони й готовий вести їх у бій. Скажи ж мені, що ти замислив, Спартаку?.. На що сподіваєшся?

— Я сподіваюся, — відповів Спартак, — розтрощити ваш розбещений римський світ і побачити, як на його руїнах розквітне незалежність народів. Я сподіваюся знищити ганебні закони, що примушують людину падати долілиць перед іншою людиною, закони, які допускають, щоб із двох людей, народжених жінкою й наділених однаковою силою, однаковим розумом, один працював у поті чола, обробляючи землю, що належить не йому, й годував іншого, ледачого, розпусного. Я сподіваюся заплатити кров'ю гнобителів за стогони пригноблених, розбити кайдани нещасних, прикутих до колісниці римських перемог. Я сподіваюся перекувати кайдани поневолення на мечі, щоб за допомогою цих мечів кожен народ міг погнати вас назад, у межі Італії, що дана вам великими богами й кордони якої ви не повинні були б переступати. Я сподіваюся спалити всі амфітеатри, де народ-звір, що називає нас варварами, насолоджується вбивствами нещасних людей, народжених для щастя, для любові, натомість змушених убивати один одного на втіху тиранам світу. Присягаюсь блискавками всемогутнього Юпітера, я сподіваюся побачити, як засяє сонце волі й зникне рабство!