Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Цезар стояв нерухомо і слухав. На губах його миготіла співчутлива усмішка. Коли ж Спартак замовк, він похитав головою й запитав:

— Бідолашний мрійнику! І ти віриш, що всі ці фантазії можуть втілитися в життя? — сказав Юлій Цезар із глузливою жалістю. — Бідолашний! Вислухай мене, Спартаку, і обміркуй мої слова як слід — вони продиктовані добрими намірами. Моя прихильність до тебе набагато сильніша й міцніша, ніж ти думаєш. Пам'ятай, що я не належу до числа людей, які легко дарують свою приязнь і тим більше свою повагу. Здійснити те, що ти задумав, більш ніж неможливо: це фантастична мрія, химера.

Спартак хотів було заперечити, але Цезар зупинив його:

— Не перебивай мене і вислухай, адже я прийшов поговорити з тобою для твого ж блага. Ти, звичайно, і сам не вважаєш, що твої двадцять тисяч гладіаторів змусять Рим тремтіти. Зрозуміло, ти про це не думаєш. Ти розраховуєш на те, що слово «воля» залучить під твої прапори величезну масу рабів. Але нехай кількість цих рабів досягне ста, ста п'ятдесяти тисяч (а цього ніколи не буде), нехай вони завдяки тобі будуть скуті залізною дисципліною, нехай вони доблесно боротимуться, натхнені мужністю розпачу. Нехай буде так! Але невже ти віриш, що вони переможуть чотириста тисяч легіонерів, що скорили царів Азії й Африки, і що ці легіонери, вільні громадяни, які живуть по всій Італії на своєму клаптику землі, у своєму будинку, не будуть запекло битися з рабами, позбавленими будь-якого майна, з людьми, перемога яких загрожує їм руйнуванням усього, що вони мають? Ви будете боротися з розпачу, вони — керовані інстинктом самозбереження, ви — за те, щоб здобути права, вони — за збереження своєї власності. Кому дістанеться перемога, вгадати неважко. Чисельно вони перевершують вас, а крім того, у кожному місті у них будуть союзники, а у вас — вороги. До їхніх послуг — усі багатства державної скарбниці й — що ще важливіше — великі статки патриціїв, на їхньому боці авторитет римського імені, мистецтво досвідчених полководців, інтереси всіх міст і усіх римських громадян, незліченна кількість судів республіки, допоміжні війська, зібрані із усіх кінців світу. Чи досить буде твоєї доблесті, твердості й твого великого розуму, щоб перемогти їх? Це абсолютно неможливо. Ти можеш похитнути в супротивника надію на перемогу, але чи переможеш ти?

— Нехай так! — вигукнув Спартак з величною байдужістю. — Я загину славною смертю за важливу справу і кров, пролита нами, запліднить дерево волі, випалить нове тавро ганьби на чолі гнобителів, породить незліченних месників. Приклад для наслідування — от найкраща спадщина, яку ми можемо залишити нащадкам.

— Велика, проте марна самопожертва. Я показав тобі, що засобів, на які ти розраховуєш, недостатньо для досягнення мети, і я доведу тобі, що й сама твоя мета — плід збудженої уяви, мрія, примара. Відтоді як люди залишили ліси і почали жити спільно, зникла воля й виникло рабство, бо кожен закон, обмежуючи й звужуючи права одного на користь усіх, тим самим зазіхає на волю окремої людини. Усюди й завжди найдужчий і найхитріший пануватиме над юрбою, і завжди знайдеться простий народ, готовий коритися. Навіть найкращі республіки не можуть уникнути цього закону, джерело якого в самій природі людини. Свідчення тому — безславний кінець Фів, Спарти й Афін. У самій нашій Римській республіці, заснованій на принципі верховної влади народу, всю владу, яку ти бачиш, затисла в кулак купка патриціїв. Вони володіють усіма багатствами, а отже, на їхньому боці й сила. Вони влаштувалися так, що влада над республікою почала передаватися у спадщину в їхній касті. Чи можна вважати вільними чотириста тисяч римських громадян, у яких немає хліба й даху, немає одягу щоб укритися від зимової холоднечі? Вони — жалюгідні раби першого, хто побажає купити їхній голос. Право голосу — от єдине надбання, єдине багатство цих злиденних володарів світу. Тому слово «воля» позбавлене в нас змісту. І через те, що людина людині вовк, тому що рід людський розділений на вовків і ягнят, шулік і голубів, я вже зробив вибір і поставив собі певну мету. Не знаю, чи вдасться мені виконати таке важке завдання, але я задумав захопити владу й докорінно змінити долі обох сторін: зробити гнобителів пригнобленими.

— Значить, ти, Цезарю, розділяєш мої погляди?

— Так, я шкодую рабів і завжди був до них поблажливий, я співчуваю гладіаторам і, якщо влаштовував видовища для народу, ніколи не допускав, аби гладіатори по-варварськи вбивали одне одного заради задоволення неприборканих інстинктів юрби. А щоб досягти мети, яку я поставив перед собою (якщо тільки мені коли-небудь вдасться її досягти), знадобиться набагато більше майстерності, аніж насильства, більше спритності, аніж сили, знадобляться й сміливість, і обережність — нерозлучні супутники у будь-якому небезпечному починанні. Я відчуваю, що мені судилося досягти вищої влади, я повинен, я хочу її досягти й досягну. Мені треба повернути собі на користь будь-яку силу, що трапляється на моєму шляху, так, як річка збирає у своє лоно всі притоки і вливається у море бурхливою, могутньою рікою. І от я звертаюся до тебе, доблесний Спартаку, як до людини, якій доля пропонує великі справи. Скажи, чи згоден ти залишити божевільну думку про неможливе повстання й натомість стати помічником і супутником щастя Цезаря? У мене є своя зірка — Венера, моя прародителька, вона веде мене стежкою життя й обіцяє мені високе призначення. Рано чи пізно я отримаю керування якою-небудь провінцією і командування легіонами, буду перемагати й тріумфувати, стану консулом, буду скидати трони, скоряти народи, завойовувати царства…