Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Схопившись на ноги, Спартак, ні хвилини не думаючи про вивихнуту руку, заревів у розпачі, мов смертельно поранений лев:

— Клянуся Еребом, усе, все скінчено!..

Еномай зліз із коня, підійшов до Спартака і дбайливо обмацав його плече, бажаючи переконатися, що нічого серйозного не трапилося.

— Що ти!.. Що ти таке кажеш?.. Як це може бути, щоб усе було скінчено, коли наші руки вільні від кайданів і в руках у нас мечі? — намагався він заспокоїти Спартака.

Спартак мовчав. Потім, кинувши оком на коня Еномая, вигукнув:

— Сім миль! Залишилося лише сім миль, а ми — кляті ворожі нам боги! — маємо відмовитися від надії приїхати вчасно! Якби твій кінь міг нести нас обох ще три-чотири милі, решту шляху ми швидко пройшли б пішки. Адже ми й так виграли в наших ворогів одну годину, та й після прибуття гінців їм знадобиться, принаймні, ще година, щоб віддати накази й спробувати зруйнувати наші плани.

— Ти розрахував все точно, — відповів Еномай, потім, повернувшись до свого коня, додав: — Але чи зможе ця бідна тварина нести нас обох хоча б дві милі?

Гладіатори оглянули нещасного коня й переконалися, що він ледь живий… Він важко видихав пару. Ясно було, що й другий кінь незабаром впаде, як і перший. Порадившись, гладіатори вирішили кинути коней і йти в Капую пішки. Виснажені, знесилені довгою скачкою й голодом, гладіатори поспіхом рушили далі, щоб якомога швидше подолати відстань, що відокремлювала їх від Капуї.

Коли вони увійшли під арку воріт, Спартак, передбачаючи можливий арешт, вже мав напоготові план дій: треба швидко вихопити меч, напасти на варту і за будь-яку ціну прокласти собі шлях до школи гладіаторів. Рудиарій не сумнівався в успіху свого задуму, знаючи силу Еномая й свою власну. А дванадцять легіонерів, що стояли на заставі, майже всі старі інваліди, навряд чи могли б чинити достатній опір потужним ударам мечів двох вправних гладіаторів. Коли Спартак підійшов до воріт, його серце, що ще не знало страху, його відважне серце, що ніколи не тріпотіло у мить грізної небезпеки, билося з такою силою, що, здавалося, от-от вилетить з грудей.

Двоє вартових спали, розтягнувшись на дерев'яних лавах. Троє грали в кості, присівши на мармурових сходах, які вели до кріпосного валу, а ще двоє — один, розвалившись на лаві, другий стоячи, — теревенили між собою й реготали, подеколи кидаючи погляд на перехожих.

Попереду гладіаторів, за два кроки, йшла бідна селянка й несла кілька головок м'якого сиру в плетених круглих кошиках. Один з легіонерів сказав посміхаючись:

— Зарано йдеш на ринок, стара відьмо!

— Хай благословлять вас боги! — смиренно відповіла бабця і пішла далі.

— Подивися-но на неї! — глумливо вигукнув інший легіонер. — От красуня! А яка в неї зморшкувата шкіра, ніби зі старого пергаменту.

У цю хвилину Спартак і Еномай, ледве дихаючи від хвилювання, намагались непомітно пройти під склепінням воріт.

— А от і почесний конвой баби! — закричав, указуючи на них, один зі стражів. — О, клянуся Юпітером-Охоронцем, ці двоє бурлак-гладіаторів до того брудні й худі, немов щойно вилізли зі Стіксу!

— Хоч би вас скоріше дикі звірі розірвали, клята забійна худоба! — вигукнув легіонер, що програв у кості, і енергійно струснув склянкою, аби знову спробувати щастя.

Спартак і Еномай, пропустивши повз вуха образливі слова, пройшли повз сторожу, минули першу арку, де на особливих ланцюгах були підвішені піднімальні ґрати, потім проминули прохід, де починалися сходи, що здіймалися до вала, і вже мали намір пройти другу арку, у якій власне і розташовувались ворота у місто, як раптом побачили, що з боку міста назустріч їм поспішає центуріон у супроводі тринадцяти озброєних легіонерів — у шоломах, у панцирах, зі щитами, списами, мечами й дротиками. Центуріон, що крокував попереду, також був у бойовому озброєнні й тримав у руці жезл, знак свого звання. Увійшовши під арку воріт, він скомандував:

— До зброї!

Сторожові легіонери підхопилися. Хоча й були дещо спантеличені, та вони вишикувалися у шеренгу з неочікуваною швидкістю.

За знаком центуріона Спартак і Еномай зупинилися; серце в них стислося від розпачу. Відступивши на кілька кроків, вони перезирнулися, і рудиарій встиг втримати германця, що вже схопився за руків'я меча.

— Хіба так несуть охоронну службу, негідники? — гулко рознісся під склепінням грізний голос центуріона у цілковитій тиші. — Хіба так несуть охорону, ледарі? — І він вдарив жезлом одного з двох легіонерів, які із запізненням зайняли своє місце в шерензі, бо досі спали на лавці.