Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Спартак стис руку Еномаю, який аж тремтів од гніву і, вклонившись центуріонові, попрямував разом із германцем у місто. Вони йшли швидким кроком, намагаючись, однак, не викликати підозр. Відійшовши від воріт на постріл з лука, вони завернули ліворуч, на широку й гарну вулицю з палацами. Стрімко пройшовши її всю, звернули праворуч, у відокремлену тиху вулицю, а звідти — у заплутаний лабіринт провулків, і що далі вони заглиблювалися в нього, то темнішим і бруднішим ставав провулок. Нарешті вони дісталися школи Лентула Батіата. Школа розташовувалась на окраїні Капуї, біля кріпосного муру. Спочатку в цій школі було лише кілька сотень учнів, але помалу вона розрослася, швидко збільшуючи добробут власника. У чотирьох флігелях, що замикали двір з чотирьох боків, як у верхніх, так і в нижніх поверхах уздовж довгого коридору тягнувся нескінченний ряд кімнаток. У кожній з них ледве розміщувалася одна людина. У цих клітках на підстилках із сухого листя чи соломи спали гладіатори. Всі ці нещасні, звиклі страждати й приховувати свої почуття, намагалися виглядати байдужими, однак достатньо було пильного погляду, аби зрозуміти, що всі вони чимось схвильовані, про щось тривожаться, на щось сподіваються й чекають якихось важливих і надзвичайних подій.

— Хіба гладіатори сьогодні не вийдуть на прогулянку? — запитав одноокий і безрукий сторож, старий легіонер Сулли, іншого ветерана, у якого все обличчя було спотворене шрамами.

— А хто їх знає!.. Ніби збираються провести вечір у школі. От чудеса!

— То сьогодні їхні брудні коханки нудьгуватимуть, — дарма чекатимуть своїх дружків у шинках і харчевнях. Замість гульб і веселощів там нині буде тиша і спокій.

— Дивно! Клянуся могутністю Сулли, це дивно!

— Навіть дуже дивно, і, зізнаюся, я навіть стурбований.

— Що? Невже побоюєшся бунту?

— Та як тобі сказати… Не те щоб справжнього повстання чи бунту, але якого-небудь безладдя, смути… Сказати по правді, я не тільки побоююся, але навіть чекаю, що так і буде.

— Нехай спробують! Клянуся фуріями пекла, у мене руки так і чешуться! І якщо… — але тут легіонер, перервавши розмову, зробив знак своєму товаришеві, щоб той замовк, бо до них підходив керівник і власник школи, Лентул Батіат Лентулу Батіату йшов тридцять перший рік, він був високий, сухорлявий і блідий. Маленькі чорні очиці його дивилися на людей хитрим і злим поглядом. Свій заклад він успадкував од батька, Лентула Батіата, який завдяки збігу обставин зумів перетворити свою невеличку школу з декількома сотнями гладіаторів у першокласну гладіаторську школу, що славилася на всю Італію. Торгуючи кров'ю і людським життям, він нажив великих статків. По батьковій смерті син став власником школи. Не вдовольнившись багатою батьківською спадщиною, він вирішив подвоїти капітал, успішно продовжуючи «чесний» промисел свого батька.

Коли Лентул підійшов, обидва легіонери шанобливо вклонилися йому. Відповівши на їхні вітання, він запитав:

— Чи не знає хтось із вас, з якої такої причини гладіатори, супроти звичаю, майже усі залишилися в школі? У цей час школа завжди порожніє.

— Не… не знаю… — промурмотів один з легіонерів.

— Та ми не менше від тебе дивуємося цьому, — відповів більш відверто інший.

— Що таке відбувається? — запитав Батіат, насупивши брови, з похмурим і лютим виразом обличчя. — Чи не готується що-небудь?

Легіонери мовчали. Відповіддю на запитання торговця стала поява одного з його рабів. Блідий, нажаханий, він ішов попереду відпущеника префекта, теж украй схвильованого. Відпущеника послав його пан до Лентула з наказом негайно попередити ланісту про небезпеку, що загрожувала не лише школі, а й місту та республіці. Префект радив Лентулу стати на заваді будь-якій спробі нападу на склад зброї, закрити усі ворота школи, а сам у свою чергу обіцяв за півгодини надіслати Батіату трибуна Тіта Сервіліана із двома когортами солдат і загоном міської охорони.

Почувши такі звістки, Лентул Батіат остовпів, не в змозі вимовити й слова. Невідомо, скільки часу він перебував би у заціпенінні, якби оточуючі не змусили його отямитися, кваплячи його вжити заходів безпеки.

Отямившись, Лентул негайно наказав озброїти двісті п'ятдесят легіонерів і двісті п'ятдесят рабів, приставлених для обслуговування школи, намагаючись зробити все це непомітно для гладіаторів. Всі вони поспішили до Фортунатських воріт, що слугували сполученням школи з тією частиною міста, де розташовувався храм Фортуни Кампанської. Тут Лентул мав дати подальші розпорядження.