Рафаелло Джованьйолі - Спартак

У цей час центуріон Попилій, посиливши всі сторожові пости біля воріт міста, привів до школи гладіаторів триста легіонерів і передав їх під керівництво трибуна Тіта Сервіліана. Одночасно до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів капуанської міської охорони під командою центуріонів і безпосередньо підлеглих префектові Меттію Лібеону. Щойно загін капуанської охорони підійшов до Фортунатських воріт, назустріч префектові вийшов трибун Сервіліан у супроводі Попилія, Лентула Батіата й іншого центуріона, Гая Елпідія Солонія, і заявив, що необхідно скликати раду й обговорити план дій.

Тим часом гладіатори, то з надією, то з муками відчаю, усе ще стояли у дворах, очікуючи на накази своїх начальників, озброєних смолоскипами й готових за всяку ціну захопити зброю. Та коли Спартак, Еномай і їхні товариші готові були увірватися в коридор, що вів до складу зі зброєю, звук сигналу порушив нічну тишу й сумною луною відгукнувся у дворах, де зібралися гладіатори.

— Тихше! — вигукнув Спартак, уважно прислухаючись і зупиняючи рухом правої руки своїх соратників.

Справді, слідом за звуками фанфари пролунав голос глашатая. Від імені римського сенату він пропонував заколотникам розійтися й повернутися у свої будки, попереджаючи, що у випадку непокори вони після другого сигналу їх розженуть за допомогою військ республіки. Відповіддю на цю вимогу було потужне й довге ревіння, але оголошення глашатая, немов луна у горах, повторилося багаторазово біля входу у всі двори, де стояли шеренгами гладіатори. Спартак кілька хвилин вагався, збираючись із думками. Потім повернувся до товаришів і голосно промовив:

— Якщо така атака закінчиться вдало, то ми отримаємо мечі, і вони допоможуть нам заволодіти іншими складами в школі й здобути перемогу. Якщо ж нас спіткає невдача, у нас залишиться тільки один вихід для порятунку справи від остаточної загибелі. Старші центуріони обох легіонів вийдуть звідси й повернуться до наших товаришів. І якщо за чверть години вони не почують нашого гімну волі, нехай запропонують усім мовчки повернутися у свої кімнати: це буде знаком того, що нам не вдалося захопити зброю. Ми ж спробуємо дістатися харчевні Ганімеда, озброїмося тим, що трапиться під руку, усунемо всі перешкоди на своєму шляху й, скільки б нас не залишилося в живих — сто, шістдесят, тридцять, — розіб'ємо табір на горі Везувій і там піднімемо прапор волі. Нехай наші брати дістануться туди найкоротшим шляхом, без зброї чи з нею, групами чи поодинці. Звідти почнеться війна пригноблених проти гнобителів. А тепер… уперед!

Він перший увійшов у коридор зі сховищем зброї, і разом з Еномаєм, як вихор, кинувся на легіонерів, начальник яких, одноокий і безрукий ветеран, очікуючи атаки, кричав:

— Уперед!.. Уперед!.. А ну ж, мерзенні гладіатори… Впе…

Але він не встиг закінчити, як Спартак ударив його по обличчю.

Старий легіонер скрикнув і відступив, у той час як солдати робили марні спроби вразити мечами Еномая й Спартака, які з відчайдушною зухвалістю боролися цією дивовижною зброєю, що стала страшною і руйнівною у їхніх руках. Вони наступали на варту, відтісняли її й нарешті відкинули від дверей складу.

У цей час легіонери під керівництвом Тіта Сервіліана й капуанські солдати, розділені на два загони, які очолювали центуріони Попилій і Елпідій Солоний, після повторного звуку сурм рушили одночасно до трьох дворів і заходилися метати дротики у беззбройних гладіаторів.

Це була страшна мить. Під густим дощем смертоносних дротиків беззбройні гладіатори з диким виттям, прокльонами, ревінням відступали до різних виходів з двору і в один голос кричали:

— Зброї!.. Зброї!.. Зброї!..

А злива дротиків не вщухала. Швидкий відступ гладіаторів перетворився на панічну втечу. Почалася тиснява біля входів, штовханина в коридорах, гладіатори мчали до своїх будок, падали, чавили, топтали один одного, в усі кінці школи Лентула линули їхні прокльони, лемент, крики, прохання, благання, стогони поранених і вмираючих.

Побиття гладіаторів у перших трьох дворах і їхня втеча викликали паніку й занепад духу в когортах, що перебували в інших дворах. Ряди гладіаторів швидко скорочувались. Якби була у цих людей зброя, вони могли б боротися й загинули усі до одного або отримали перемогу навіть над двома римськими легіонами. Але без зброї, приречені на побиття, гладіатори не могли й не хотіли залишатися разом навіть і чверті години — кожен думав тільки про свій порятунок.