Анна Сюел - Чорний красень

— Тільки один чоловік — містер Райдер, мій колишній господар, — міг би змінити мою вдачу на кращу, та він уже не займався об’їжджуванням, а передоручав цю справу своєму синові та якомусь спеціалістові з коней, а сам з’являвся вряди-годи, та й то лиш щоб розпитати, як просуваються наші справи. Райдер-молодший — його звали Самсон — був дужим, високим і безстрашним чоловіком. Він страх як любив вихвалятися, що немає на світі такого коня, на якому він би не втримався. Він не успадкував батькової доброти, зате мав твердий характер, владний голос і важкий погляд. Щойно я його побачила, як зрозуміла: цей докладе усіх зусиль, аби зламати мій характер, перетворити мене на безмовний, жалюгідний, покірливий шмат живої конини. Конини, чуєш! Авжеж, для нього я була всього-на-всього шматком ходячої конини!

Джинджер так ударила копитом, немов одна лиш згадка про цього чоловіка переповнювала її люттю. Трохи заспокоївшись, вона продовжила:

— Якщо я робила щось не так, як хотів Самсон, він лютився й ганяв мене по біговому полю, тримаючи за довгий повід, і я мусила бігати доти, аж поки геть знесилюся. Мені здається, він любив прикластися до пляшки, і що частіше це робив, то більше мені перепадало. Одного разу він загнав мене так, що думала, уже не встану, а від злості в мені все вирувало. Сказати, що мені було важко, — це ще нічого не сказати. А наступного дня на світанку він знов повів мене на поле і ганяв, ганяв до повної знемоги. Коли закінчилася одна мука, почалася інша. Не минуло й години, як він приніс сідло й вуздечку з мундштуком. [26] Мундштук — додаткові залізні вудила з підіймальною розпинкою біля піднебіння. Я й досі згадую це, наче в тумані. Щойно він вивів мене на поле й скочив у сідло, як я йому чимось не догодила, і він щосили натягнув повіддя. Мені по губах як ножем полоснуло, я різко стала дибки, чим розлютила його ще більше, і він узявся за батіг. Усе моє єство збунтувалося проти цього нелюда, і я то здиблювалася, то присідала так, як ще ніколи в житті. Між нами точилася справжня війна не на життя, а на смерть. Він ще довго тримався в сідлі, батожив мене, терзав шпорами, та я від люті вже нічого не тямила. Мені було байдуже, що він зробить зі мною, я знала тільки одне: я маю спекатися цього бузувіра! Урешті після страшної боротьби я таки скинула його на землю, почула, як він гепнувся на торф, і, навіть не озираючись, дременула на дальній кінець поля. Тільки добігши до краю, я розвернулася й побачила, що мій мучитель повільно піднявся з землі та рушив до стайні. Я стояла під дубом і чекала, та, схоже, нікому не було до мене ніякого діла. Тим часом починало припікати сонце, біля мене роїлися мухи, сідали на скривавлені, зранені шпорами боки. Дошкуляв голод. Я від раннього ранку навіть дрібки в роті не мала, а тут, на вигоні, трава була така, що й гусак не напасеться. Хотілося лягти і відпочити, та спробуй полежи, коли на тобі сідло з тугою попругою. Ще хотілося пити, а води ні краплі. Так минув день, сонце котилося до обрію. Я бачила, як заводять до стайні лошат, і знала, що там на них чекає гарний корм.

Коли сонце вже сіло за обрій, я побачила старого господаря. Він прямував до мене з ситом у руках. Містер Райдер був уже немолодий і сивий, наче лунь, та навіть у такому віці він залишався гарним, статечним, а його голос я упізнала б із-поміж тисяч голосів. Він був не високий і не низький, повнявий, акуратний, добродушний, але коли він щось кому казав, голос його був упевненим та рішучим, і люди, коні — всі до одного — розуміли, що його треба слухатися. Містер Райдер ішов до мене неквапним кроком, час від часу підкидав овес у ситі і лагідно, без тіні злості, підкликав мене до себе: «А ходи-но сюди, моя дівчинко, ходи, не бійся…» Я стояла не рухаючись, він підійшов до мене упритул і протягнув мені сито. Я, не боячись, потягнулася до вівса, його лагідний голос розігнав усі мої страхи. Містер Райдер стояв коло мене, лагідно гладив по шиї, а я, знай, наминала овес. Побачивши на моїх боках запечену кров, він став чорніший чорної землі і сказав: «Бідна моя дівчинка! Не можна так, не можна!» Погодувавши мене, містер Райдер узяв повід, і ми пішли до стайні. Біля дверей на нас чекав Самсон. Я прищулила вуха, і голова моя несамохіть смикнулася до нього. «Відійди, — наказав господар синові, — не стій у неї на шляху. Ти зіпсував їй цілий день». Самсон почав був огризатися, щось плів про дику тварюку, та батько не слухав його. «Запам’ятай, — сказав він, — у поганого господаря не буває гарних коней. Ти, Самсоне, спершу навчися поводитися з кіньми». Завівши мене до стійла, містер Райдер розсідлав мене, зняв вуздечку і прив’язав. Потім він попросив, щоб йому принесли цебро з теплою водою та губку, і зняв пальто. Конюх тримав йому відро, а він ретельно промивав мої рани. Його рухи були дуже обережними, він, мабуть, добре розумів, як мене боліло. «Так-так, моя маленька, — приказував він, — спокійно, не хвилюйся…» І вже від одного його голосу мені легшало на душі, а тепла вода знімала напругу. Кутики губ потріскалися так, що я не могла їсти сіна — біль від дотику сухих стеблинок був просто нестерпний. Мої справи були такі кепські, що містер Райдер похитав головою і наказав принести парених відвійок, перемішаних із висівками. О, яка це була смакота! І губи зовсім не боліли. Поки я їла, господар стояв поряд, гладив мене і розмовляв із конюхом.