Анна Сюел - Чорний красень

— Якщо такого норовистого коня не об’їздити, як належить, — сказав він, — то його вже ніяк не об’їздиш.

Після того господар часто бував у мене, а коли мої губи загоїлися, моїм об’їждженням зайнявся чоловік на ім’я Джоб. [27] Одне зі значень англійського слова «джоб» — «терпляча людина». Він був людиною стриманою, акуратною, і ми з ним швидко порозумілися.

Ми знову зійшлися на галявині за будинком, і Джинджер розповідала далі.

— Коли об’їждження закінчилося, мене купив торгівець кіньми до пари гнідому жеребцеві. Він кілька тижнів нас об’їжджував, а потім продав парою одному вишуканому джентльменові з Лондона. Під час об’їждження я ходила з мартингалом [28] Мартингал — частина кінської упряжі, ремінь, що підтримує голову коня у потрібному положенні. і встигла люто зненавидіти цю штукенцію. Та то були ще квіточки. Коли ми опинилися на новому місці, нам цей мартингал стали затягувати ще тугіше, бо, бачте, кучерові та його хазяїнові здавалося, що це додає нам елегантності. І так ми часто їздили по парку та всяких фешенебельних місцях. Щоб зрозуміти, що таке мартингал, треба хоч раз відчути його на собі, а я такого й ворогові не побажаю.

— Я люблю рухати головою і тримати її не вище, ніж усі нормальні коні. А тепер уяви собі, що ти високо закинув голову і маєш протримати її, ні на дюйм не опускаючи, кілька годин поспіль. Ворухнути нею не можеш, хіба що поривом закинути ще вище, шия затерпає і болить, а ти навіть не знаєш, скільки тобі терпіти таке знущання. До звичайних вудил додається мундштук із гострими гранями, вони роздирають піднебіння та язик, і коли в мене на губах від люті виступала піна, вона була рожевою від крові. А найгірше — годинами вистоювати, чекаючи господиню з великосвітського балу чи забави, а коли я починала нервувати чи нетерпляче тупотіла ногами, кучер одразу же хапався за батіг. То було не життя, а справжнє божевілля.

— Невже господар зовсім про вас не дбав? — здивувався я.

— Анітрохи, — відповіла Джинджер. — Він дбав тільки про те, щоб ми виглядали респектабельно — в них це так називається. Я думаю, він розумівся на конях, як баран на зорях. Цей жевжик цілковито довірив нас своєму кучерові, а той тільки те й робив, що бідкався, яка жахлива в мене вдача і що мене дуже зле привчили до мартингала, і все запевняв, що він швидко виправить цю хибу. Та вже хто б казав!.. Коли я поверталася до стайні, розлючена і змучена, він навіть не намагався утихомирити мене добрим словом. Лайка, штурханина, стусани — ось його доброта. Якби мені більше виховання, я б мовчала і терпіла. Я ж не уникала роботи, була готова працювати на повну силу, та коли тебе мордують задарма, тільки тому, що комусь цього хочеться, це злить. Зрештою, хто їм давав таке право? Не досить того, що в моєму роті місця живого не було і шия нила безперестанку, то ще й із диханням почалися проблеми. І якби я пробула там довше, мене б занапастили остаточно. Я ставала дедалі неспокійнішою, дратівливішою, і на це не було ради. Коли на мене надягали упряж, я кусала і била ногами. Конюх лупцював мене немилосердно, але все марно, а одного разу, коли нас запрягли в екіпаж і стали задирати мартингалом голову, я не витримала і показала їм, що таке справжнє брикання. Я на шматки розірвала свою упряж і вирвалася з запрягу. На цьому моє життя у того власника закінчилося.

Після тієї пригоди мене послали на Татерсолз, [29] Татерсолз — лондонський аукціон чистокровних коней, названий на честь засновника Ричарда Татерсола. аби продати. Зрозуміло, ніхто не міг поручитися за мою вдачу, то ж її обійшли мовчанкою. Дуже скоро моя бездоганна зовнішність і гарна хода привернули увагу покупців, і мене придбав інший торгівець кіньми. Він перепробував на мені всю можливу збрую і дуже швидко збагнув, що я терплю, а що — ненавиджу. Від мартингала він вирішив відмовитися зовсім, після чого йому не складало жодних труднощів представити мене як спокійного коня і продати одному джентльменові з провінції. Господар виявився гарним, місце також було непогане, біда тільки, що старий конюх скоро від нього пішов, а замість нього з’явився новий. І вдача, і манери новачка були нічим не кращі від Самсонових. Добрим я його не бачила ніколи, дратувало його геть усе, а коли я у стайні робила щось не так швидко, як йому хотілося, він гамселив мене під жижки мітлою, вилами — усім, що потрапляло під руку. Усе він робив абияк, щоб тільки швидше спекатися, і я його просто зненавиділа. Він хотів, щоб я, угледівши його, тремтіла, та не на ту напав, і одного дня, коли він розійшовся більше, ніж звичайно, я хапнула його зубами. Він геть визвірився і ну лупцювати мене батогом по голові. Щоправда, після того він став обминати моє стійло десятою дорогою, бо добре знав, що, крім копит чи зубів, йому там нічого іншого не перепаде. Із господарем я поводилася напрочуд спокійно, та конюх розповідав про мене всякі небилиці, то й мене знову продали.