Анна Сюел - Чорний красень

Звістка про мене долетіла до мого торгівця, і він сказав, що знає таке місце, де мені справді буде добре. «Дуже шкода, — казав він, — якщо такий гарний кінь потрапить до поганих рук тільки тому, що йому пощастить менше, ніж іншим». Одне слово, так я потрапила сюди незадовго до твоєї появи. Щоправда, я вже встигла зжитися з думкою, що люди — мої вороги від народження і треба вміти постояти за себе. Авжеж, тут зовсім інші умови, але хто тобі скаже, як довго ми тут пробудемо? Я б теж хотіла бачити цей світ таким, як бачиш його ти, та після всього пережитого навряд чи зможу.

— Усе ж, — поділився я думкою, — якби ти раптом укусила чи брикнула Джона або Джеймса, це було б справжнім неподобством.

— Я й гадки такої не маю, — форкнула Джинджер, — принаймні зараз у цьому немає потреби. Якось я скубнула Джеймса за руку, але Джон йому тільки сказав: «Постарайся не сердитися». І Джеймс не став мене карати (а саме цього я чекала), а прийшов до мене із забинтованою рукою, приніс запарених відвійок, ще й погладив. Відтоді я зареклася його кусати.

Мені було щиро шкода Джинджер. Досі, ще не знаючи всього, я вважав, що вона сама винуватиця всіх своїх бід. Але минав тиждень за тижнем, і вона добрішала та веселішала просто в мене на очах. Зникла зухвала настороженість, з якою вона зустрічала будь-якого незнайомця, що проходив повз неї. Аж якось Джеймс сказав:

— Здається, я починаю подобатися Джинджер. Сьогодні вранці розчісував їй гриву, а вона аж гиготала від радості.

— Твоя правда, Джиме, — погодився з ним Джон. — «Біртвікські піґулки» роблять свою справу. Ще трохи — і вона стане такою ж сумирною, як наш Чорний Красень. Єдине, що їй, бідоласі, потрібно, — людська доброта!

Господар теж помітив зміни в поведінці Джинджер, і одного дня, зійшовши з екіпажа, він підійшов до нас, щоб перекинутися парою слів (мав таку звичку), і погладив чудову шию Джинджер.

— Ну, красуне, як у тебе справи? Здається мені, ти зараз набагато веселіша, ніж була.

Джинджер довірливо потягнулася до сквайра, він погладив її морду і сказав:

— А знаєш, Джоне, ми її таки вилікуємо.

— Авжеж, сер, вона вже й так оклигала, нівроку. Це вже не та бестія, що була колись. От що значить «біртвікські піґулки», — промовив Джон і засміявся.

Це був один із його улюблених жартів. Джон любив повторювати, що навіть найозлобленіший кінь, прийнявши повний курс «біртвікських пігулок», зцілиться і злагідніє. Він пояснював, які інгредієнти входять до їх складу: терпіння, доброта, вимогливість і ласка. Брати усього по фунту, [30] Фунт аптекарський — одиниця ваги, що дорівнює 0,454 кг. перемішати, влити половину пінти [31] Пінта — одиниця об’єму, що дорівнює 0,568 л. здорового глузду і щодня давати коневі.

Містер Блумфілд, вікарій, мав багато дітей, які час до часу приходили до нас погратися з міс Джесі та міс Флорою. То були двоє старших хлопців, дівчинка — ровесниця Джесі — та кілька малюків. Їхній прихід додавав Веселунові роботи, бо найулюбленішою розвагою дітей було катання на поні, а що їх багато, то, змінюючи одне одного, вони могли кататися годинами.

Одного дня вони довго десь гуляли разом, а потім Джеймс привів Веселуна назад, вдягнув на нього недоуздок і сказав:

— Якщо ти, бешкетнику, не навчишся поводитися краще, нам може перепасти!

— Що ж ти такого накоїв, Веселуне? — поцікавився я.

— А що! — форкнув поні, різко закидаючи голову. — Просто провчив цих дітлахів. Декому відмовило чуття міри, і, щоб ці люди схаменулися, я поскидав їх на землю. Інакше до них не доходить!

— Що? — здивувався я. — Ти скидав дітей на землю? Ну, не думав, що ти до такого докотишся! І кого ж ти скинув — міс Джесі чи міс Флору?..

Схоже, Веселун образився на таке запитання й обурено відповів:

— Скажеш таке! Та хай би мені давали найдобірніший овес на світі, я б зроду такого не зробив! Я дбаю про наших юних леді не менше, аніж господар, до того ж, чи не я вчу маленьких дітей триматися в сідлі? Коли я бачу, що дитині страшно, коли вона сидить не дуже впевнено, я йду тихесенько, рівненько, наче старий кіт, що підкрадається до пташки. Коли ж дитина почувається комфортно, я пришвидшую крок, і так вони легше звикають до сідла, розумієш? Не будемо здіймати галасу й казати, що я несправедливий. Спробуй знайди нашим дівчатам кращого друга і вчителя верхової їзди, ніж я. І взагалі, тут причина не в дівчатах, а у хлопцях. У хлопцях, — повторив Веселун, струснувши гривою. — Хлопчиська — зовсім інші створіння, їх треба об’їжджувати, наче диких лошаків, і вчити, що до чого. Я катав малечу добрих дві години, а потім хлопчиська вирішили, що настала їхня черга, і, може, так воно й було, тож я не став заперечувати. Отож вони ще добру годину, змінюючи один одного, скакали на мені по саду й галявині. Вони повирізали собі палиці з ліщини і стали мене шмагати, хоч, як на мене, потреби в цьому не було. Я терпів, терпів, та врешті-решт мені здалося, що треба вже їм і міру знати. Я два чи три рази зупинявся, натякаючи на це. Хлопчиська, мабуть, думають, що коні, поні — це такі собі машини, і скільки кому захочеться, стільки вони їх возитимуть. Хоч би хтось подумав, що поні може стомитися, що й він щось може відчувати. І коли один із них, так нічого й не второпавши, знов узявся за палицю, я просто став дибки — і він беркицьнувся на землю. От і все. Він знову сів на мене — і я знову його «попросив». Потім на мене сів другий хлопчисько, та коли й той узявся за палицю, я і його уклав на травичку, і робив так доти, поки вони не спам’яталися. От і все. Я не кажу, що вони запеклі негідники чи мучителі — аж ніяк, вони навіть мені симпатичні, але ж бачиш, довелося їх провчити. Дітлахи пішли до Джеймса і поскаржилися на мене, а Джеймс побачив їхні палиці і, схоже, не на жарт розсердився, зауваживши, що дрючки не личать юним джентльменам.