Анна Сюел - Чорний красень

Мудрі слова доброго малого Туптуна, які, ми знали, цілком відповідають дійсності, трохи охолодили наш запал, особливо запал Сера Олівера, котрий душі не чув за нашим господарем, і, щоб змінити тему розмови, я запитав:

— Хтось може мені сказати, яка користь коневі від шор?

— Не може, — відрубав Сер Олівер, — бо користі від них жодної.

— Вважають, — промовив Суддя звичною для нього розважливою манерою, — що з ними кінь не буде сахатися, кидатися і лякатися, тобто не спричинить аварії.

— А чому ж тоді люди не вдягають шори верховим коням, а тим, що катають жінок, — і поготів? — поцікавився я.

— Бо їм так хочеться, — просто відповів Суддя. — У людей така мода. Вони мотивують це тим, що кінь, побачивши колеса власного екіпажа чи воза, обов’язково налякається, а налякавшись, може й понестися. Та вони забувають, що, коли кінь у запрягу чи під сідлом, на людних вулицях його і так з усіх боків оточують колеса, але вони його чомусь не лякають. Згоден, мало приємного, коли навколо тебе торохкотять колеса, але ж це не означає, що треба бігти світ за очі. Чи нам звикати до коліс?!.. Ми чудово розуміємо, що це таке і для чого воно, тож, якби нам не нав’язували тих шор, ми б їх не потребували. Ми б самі бачили куди їхати, крім цього, швидше злякаєшся тоді, коли бачиш якусь річ не цілком, а частково, не розуміючи, що це таке. Авжеж, не кожен із нашої братії спокійний, урівноважений, когось сильно били замолоду, хтось чогось налякався, і таким, може, й справді потрібні шори. Але щоб знати це напевне, потрібно опинитися в їхній шкірі.

— Як на мене, — додав Сер Олівер, — у нічну пору шори тільки шкодять. Ми, коні, бачимо в пітьмі набагато краще, аніж люди, і якби нам давали змогу бачити все те, що бачить людина, скількох трагедій можна було б уникнути. Пригадую, кілька років тому темної ночі повертався один катафалк, запряжений парою коней, і саме перед будинком фермера Спароу, там, де дорога іде попри ставок, колеса ковзнули у воду, і катафалк перекинувся у став. Коні потонули, кучер ледве врятувався. Ясна річ, після тієї пригоди став відгородили міцною огорожею, пофарбували на біло, щоб було видно здалеку. Але до чого я веду: якби тих коней не сліпили шорами, вони б самі і не наблизилися до води, і тоді б нічого не сталося. А коли перекинувся хазяйський екіпаж (вас тут іще не було), усі казали, що це сталося через загаслий лівий ліхтар. Мовляв, якби він не згас, то Джон побачив би велику вибоїну, що залишилася після ремонту дороги. Воно, звісно, так, та якби старий Колін їхав без шор, він і сам би помітив ту вибоїну (байдуже, з ліхтарем чи без), бо такі стріляні горобці рідко потрапляють у халепу. А так кінь весь побився, екіпаж розлетівся на друзки, і просто диво, що Джон не розбився на смерть.

— Я от що скажу, — озвалася Джинджер, надимаючи ніздрі. — Якщо ці люди такі мудрі, то хай би вивели таку породу коней, що мала б очі не з боків, а спереду, як у самих людей. Вони ж вірять, що їм дозволено втручатися в природу і вдосконалювати Божі створіння.

Розмова знову звернула на сумне, аж раптом Веселун, який усе знав, задер свого носа догори і сказав:

— Я розповім вам по секрету одну річ. У мене немає жодних сумнівів у тому, що й Джон не схвалює тих шор. Колись я сам чув, як він казав про це господареві. Той відповів йому, що, мовляв, коли кінь уже звик до шор, то, знявши їх, часом можна йому нашкодити. А Джон сказав, що, як на нього, краще, об’їжджуючи лошаків, узагалі обходитися без шор, а в деяких країнах так і роблять. Тож не занепадаймо духом, а ходімо краще он під ті дерева. Щось мені підказує, ніби вітер назбивав там трохи яблук, і я пропоную не залишати їх на поталу усяким зайдам, а з’їсти самим.

Ми не змогли відмовитися від такої звабливої пропозиції Веселуна, перервали тривалу розмову і з насолодою поласували яблуками, які нападали в садову траву.

Що довше я жив у Біртвік-парку, то більше пишався й радів, що потрапив сюди. Усі, хто був знайомий із нашими господарями, поважали цих людей. Вони були добрими, справедливими не тільки до людей, а й до тварин: коней, віслюків, собак, котів, корів, птахів… Одне слово, не було такої скривдженої істоти, яка би не знайшла у них захисту, і кожен, хто служив у маєтку Гордонів, дотримувався встановленого господарями порядку. Якщо надходила чутка, що якийсь сільський хлопчисько кривдить беззахисну тварину, бешкетника швидко ставили на місце.

І сквайр, і фермер Ґрей, за їхніми власними зізнаннями, вже понад двадцять років виступали проти того, щоб на їздових коней надягали мартингал, і в наших краях це причандалля й справді було великою рідкістю. Інколи на захист коней ставала й місіс Гордон. Угледівши коня, обтяженого не тільки запрягом, а й мартингалом, що різко задирав конячу голову, вона просила кучера зупинитися, виходила з екіпажа і намагалася спокійно, проте наполегливо переконати власника нещасної тварини чи їздового, що нема потреби і шкідливо так чинити.