— Ну, що ж, — буркнула кобила, — поживемо — побачимо. Хоч мені також не личить сперечатися з таким зеленим лошаком, як ти.
Я вирішив пропустити її шпильку.
А пополудні, коли сусідку кудись забрали, Веселун розповів мені про неї.
— Бачиш, — почав він, — вона має препаскудну звичку кусатися, за що її й прозвали Джинджер. [20] Англійське слово «джинджер» означає імбир — прянощі з різким запахом і смаком.
А як вона кусалася, коли стояла в твоєму загоні!.. Одного разу так гризнула Джима за руку, що кров пішла, і міс Флора та міс Джесі, які душі за мною не чують, після того боялися навіть зайти до стайні. Раніше вони забігали до мене, приносили всякі смакоти: то яблуко, то морквину, то хліба окраєць… А потім у цьому загоні оселилася Джинджер, і вони вже й дорогу сюди забули, а мені їх так бракує. Ну, нічого, тепер, я думаю, вони знову до мене ходитимуть, якщо ти, звісно, не з кусючих.
Я пояснив йому, що пускаю свої зуби в хід тільки тоді, коли їм сіно, зерно чи хрупаю траву, і мені просто в голові не вкладається, що Джинджер любить кусатися.
— Ну, я не дуже вірю, що Джинджер кусається тому, що любить кусатися, — відповів Веселун. — Просто звичка у неї така шкідлива. Сама вона розказує, що їй ніколи не щастило з власниками, і тут, хоч-не-хоч, заклацаєш зубами. Ота звичка, звичайно, шкідлива, але якщо те, що вона розповідає, правда, то з людьми їй таки справді не щастило. Але ж тут усе інакше! Джон їй годить, як може, Джеймс порошинки з неї здмухує, та й наш господар не візьметься за батіг, якщо бачить, що кінь тямущий і старанний. Тож, як на мене, тут вона могла би і пристойніше поводитися. Розумієш, — додав він із виглядом премудрого коня, — мені вже дванадцять років, я всяке бачив у житті, і можеш мені повірити: кращого місця для коня, ніж тут, в усій Англії не знайдеш. А Джон — найкращий конюх на світі. Він служить тут уже чотирнадцять років. Спробуй знайти ще одного такого стаєнного хлопця, як наш Джеймс! Отож, як не крути, а в тому, що Джинджер перевели до іншого загону, винна тільки вона.
Кучер у маєтку називався Джон Менлі, [21] «Менлі» з англійської перекладають як «мужній», «відважний».
він разом із дружиною та сином займав невеликий будиночок поблизу стаєнь.
Уранці наступного дня Джон вивів мене у двір і влаштував генеральну чистку. Коли я, виблискуючи, мов нова копійка, уже повертався до стайні, нагодився сквайр. Оглянувши мене, він залишився задоволеним.
— Джоне, — звернувся містер Гордон до кучера, — я хотів сьогодні вранці об’їздити нового коня, але маю невідкладні справи. Чи не міг би ти після сніданку об’їздити його сам? Прожени його через вигін до Верхнього Лісу та повертайтеся попри млин, понад річкою, щоб збагнути, яка у неї хода.
— Як скажете, сер, — погодився Джон.
Після сніданку він прийшов до мене і підібрав мені вуздечку. Дуже акуратно, щоб нічим мені не дошкулити, вправляв та виправляв стрічки. Надягнувши вуздечку, він приніс сідло, але мені воно виявилося завузьким. Джон помітив це майже відразу і поміняв його на інше, яке виявилося якраз на мене. Коли ж він нарешті опинився верхи на мені, я рушив: спочатку ступою, потім перейшов на клус, тоді пішов легким чвалом, а коли ми доїхали до вигону, він ледь торкнув мене батогом, і я вже показав йому, що таке справжній чвал!
— Тихіше, конику, тихіше, — промовив Джон, присаджуючи мене. — Ти, бачу, і з гончаками можеш позмагатися.
Вертаючись додому, ми натрапили на сквайра і місіс Гордон, які прогулювалися парком. Вони зупинилися, Джон зупинив мене та спішився.
— Ну, Джоне, як коник? — поцікавився сквайр.
— Першокласний, сер! — радісно доповів Джон. — Прудкий, як олень, не боязкий, але слухається найменшого поруху. В кінці вигону нам трапився віз — знаєте, з тих, що завалені кошиками, килимками та всяким начинням. Скажу вам, сер, мало який кінь пройде спокійно попри такий віз, а наш тільки зиркнув на нього і рушив далі, мов нічого не сталося. Кращого годі бажати. Біля Верхнього Лісу полювали на кролів, і десь неподалік від нас гримнув постріл. Наш кінь на мить зупинився, озирнувся, але кроку не збив, так і пішов, мов по шнурочку. Я його зовсім не підганяв, просто міцно тримав повід, і якщо хочете знати мою думку, то вона така: кінь ріс, не знаючи переляку і був у хороших руках.
— Що ж, чудово, — промовив сквайр. — Уже завтра я об’їжджу його сам.
Наступного дня мене вивели зі стайні і засідлали для господаря. Я пригадав усі напучування — матусині та хазяйські — і вирішив, що чинитиму так, як вони мене вчили. Сквайр виявився дуже гарним вершником, він дбав не тільки про себе, а й про свого коня. Коли ми, повернувшись додому, під’їжджали до будинку, на порозі нас чекала місіс Гордон.
Читать дальше