Анна Сюел - Чорний красень

Потім я «знайомився» із сідлом, та це уже не вартувало й половини пережитого. Поки старий Данієль тримав мене за повід, господар лагідно поклав сідло мені на спину. Далі, пестячи мене і безперервно розмовляючи зі мною, він оперезав мій живіт попругою [16] Попруга — частина кінської збруї: широкий ремінь, який затягують попід черевом коня, закріплюючи сідло. і застібнув її. Тоді мені дали вівса і трохи поводили. Так тривало день у день, допоки я сам чекав вівса й сідла. А якось уранці господар сів мені на спину, і я, відчуваючи його руку, пройшовся колом по м’якій луговій траві. Що й казати, дивне було відчуття, але, зізнаюся, я пишався з того, що везу господаря. Отак він щодня потрохи на мені катався, і скоро я до цього призвичаївся.

Наступна прикрість, яка чекала на мене, — кування. Господар повів мене до кузні, щоб з’ясувати, чи здорові мої копита і чи я, бува, чогось не боюся. Коваль узяв мою ногу, підняв її і став зачищати копито. Отак ногу за ногою він зачистив усі чотири копита. Ані трохи не боліло, і, поки він тримав одну ногу, я спокійно стояв на трьох інших. Скінчивши зачищання, він узяв чотири сталеві підкови і, знову підіймаючи ноги по одній, став прибивати підкови вухналями [17] Вухналь — цвях-яким прибивають підкову до кінського копита. просто до копит. Тепер я був неначе взутий. Від незвички підковані ноги видавалися мені чужими й важкими, але минуло трохи часу, і від цього неприємного відчуття не залишилося і сліду.

Звикання до збруї тривало, але звикати довелося і ще до дечого! По-перше, важкий твердий хомут, який надягають просто на шию. По-друге, вуздечка з великими боковими пластинками навпроти очей; ті пластинки звуться шорами. Знаєте, є таке слово «зашорений», що означає «обмежений», і то, скажу вам, чиста правда, бо, коли на тобі шори, ти не бачиш ні того, що праворуч, ні того, що ліворуч, а бачиш тільки те, що прямо. Після шор мене «познайомили» з невеличким сідельцем, від якого відходила осоружна тверда стрічка, яку просували мені попід хвіст. Ця стрічка називалася підхвістям. [18] Підхвістя — частина шлеї, ремінець біля сідла, який проходить під хвостом коня. Як я ненавидів оте підхвістя! Щоб надягти його на мене, мій довгий хвіст скручували жмутом і пропихали в отвір між стрічками, і було це чи не гірше за вудила. Ніщо не викликало у мене такого жагучого бажання хвицнути ногами, як оте осоружне підхвістя, проте чи міг я вдарити такого доброго господаря, як наш! Та звик я й до підхвістя, і у належний час не гірше за матір виконував свою роботу.

Не можу не згадати ще одного моменту у моєму вишколі, за який я завжди відчував велику вдячність. Господар відіслав мене на декілька тижнів до свого сусіда-фермера. Той фермер мав галявину, повз яку проходила залізниця, і на тій галявині паслися невеличка череда корів та ще трохи овець, і я цілих два тижні пробув разом з ними.

Довіку не забуду першого потяга, якого там побачив. Я мирно пасся біля частоколу, що відгороджував галявину від залізниці, аж раптом здалеку долинув якийсь дивний звук. Ледве я збагнув, що й до чого, як повз нас на шаленій швидкості, брязкаючи та огортаючи все димом, велетенською чорною гусінню пролетів довжелезний потяг. Не встиг я й дух перевести, як він проминув галявину і помчав собі далі. Я метнувся в інший кінець галявини і якийсь час стояв там, форкаючи з подиву й страху. За день повз ту галявину пройшло чимало інших потягів, щоправда, вже на меншій швидкості. Іноді, під’їжджаючи до зупинки, потяги жахливо вищали й рипіли. Спершу мене це несамовито лякало, корови ж паслися, мов нічого не сталося. А коли та страхітлива потвора мчала попри них, вони на хвильку відривалися від трави — і знову поверталися до їжі.

Перші кілька днів я не міг спокійно пастися. Та щойно збагнув, що ця велика потвора ніколи не заходить на поле, не кажучи вже про якусь шкоду, то я й собі перестав на неї зважати і дуже скоро, коли повз нас мчав потяг, звертав на нього не більше уваги, ніж корови чи вівці.

Відтоді я не раз бачив, як сахаються коні, налякані від одного лиш вигляду чи звуку паротяга, і щоразу зі щирою вдячністю згадую дбайливого господаря, бо саме завдяки йому я на залізничній станції полохаюся не більше, ніж у своєму стійлі.

Тож якщо хтось захоче гарно об’їздити молодого коня, хай повчиться у мого господаря.