Анна Сюел - Чорний красень

І він ласкаво поплескав мене по шиї. Я потягнувся до нього, відповідаючи на ласку. Хлопчик і собі погладив мою голову.

— Бідний коник! Диви-но, дідусю, як він розуміє ласку. От купив би ти його, щоб він помолодів, як наша Сонечко!

— Ну, хлопче, всіх коней не відмолодиш. Та й наша Сонечко була не так стара, як занедбана.

— А по-моєму, цей кінь зовсім не старий. Он яка у нього грива, хвіст. Заглянь йому в зуби, а тоді кажи. І не дивися, що він худий, очі ж йому не запали від старості.

— От малий, — засміявся фермер. — Ти любиш коней не менше, ніж твій дідусь.

— Та ж, дідусю, заглянь йому в зуби і запитай ціну. От побачиш, на наших пасовиськах він нараз помолодшає.

Мій продавець теж вирішив уставити слівце.

— Сер, юний джентльмен знає, що каже. Бачте, цей кінь возив кеб і гарував за двох. А так він зовсім не старий, і я навіть чув, як один ветеринар казав, що піврічний перепочинок поставить його на ноги, а з диханням у нього все гаразд. Я вже десять днів дивлюся на нього і мушу сказати, що такого вдячного і мирного коня я ще зроду не бачив. Справжній джентльмен не пошкодує на нього п’ять фунтів, щоб дати коникові шанс. І б’юся об заклад, наступної весни він коштуватиме всі двадцять.

Старий засміявся, і малий хлопець занепокоєно зиркнув на діда.

— Дідусю, ти ж сам казав, що вторгував за лоша на п’ять фунтів більше, аніж сподівався, хіба ні? Купи цього коня, не збіднієш.

Фермер ретельно обмацав мої ноги — досить опухлі й напружені, заглянув у зуби.

— Думаю, він має років тринадцять-чотирнадцять. А покажіть-но, який у нього клус.

Я вигнув худезну шию, трохи підняв хвіст і, закидаючи неслухняними ногами, пробігся.

— Ваша найнижча ціна? — запитав фермер, коли я знову розвернувся.

— П’ять фунтів, сер. Господар заборонив продавати дешевше.

— Здирство, — похитав головою старий, проте його рука вже тягнулася до гаманця. — Здирство та й годі. У тебе є тут ще якісь справи? — запитав він, відрахувавши соверени і вручаючи їх продавцеві.

— Ні, сер. Якщо бажаєте, я відведу його на заїжджий двір.

— То відведи, будь ласка. Я скоро там буду.

Вони пішли далі, а ми йшли за ними назирці. Хлопець ледве стримував захоплення, та й дідусь його, здається, теж був задоволений. На заїжджому дворі мене вдосталь нагодували, а потім прийшов робітник мого нового власника, сів на мене верхи, і ми поїхали легкою ступою. Доїхавши до великого лугу, на краю якого стояв навіс, ми повернули туди.

Містер Сароґуд (так звали мого благодійника) розпорядився, щоб увечері та вранці мене годували сіном та вівсом, а вдень випускали на привілля.

— Отак, Вілі, — мовив фермер, звертаючись до внука. — Від цього дня відповідатимеш за нього ти. Він — твій.

Вілі радо перейняв нові обов’язки, і, треба сказати, ставився до них сумлінно. Не було жодного дня, щоб він пройшов попри мене, а часом підкликав до себе і пригощав шматочком моркви або ще якоюсь смакотою. Інколи просто стояв коло мене та слухав, як я хрумаю овес. Вілі завжди знаходив для мене вільну хвилину і лагідне слово, тож не полюбити цього хлопця було просто неможливо. Він називав мене Старим Другом, бо зазвичай у лузі я завжди ходив за ним. Часом Вілі приходив із дідусем, і той завжди уважно роздивлявся мої ноги.

— Це, Вілі, його найвразливіше місце, — казав фермер, — але він день у день здоровішає, і мабуть, на весну вже можна чекати покращення.

Гарний відпочинок, добрі харчі, м’який торф під ногами та легкі прогулянки дуже позитивно вплинули на моє здоров’я і підняли мій дух. Від матері мені дісталася чудова стать, надриватися замолоду не доводилося, відтак у мене були кращі шанси на одужання, аніж у багатьох бідолах, що тяжко працювали ще до того, як досягли найкращої форми. За зиму мої ноги відійшли, і я, можна сказати, помолодшав.

Настала весна, і в березні містер Сароґуд вирішив запрягти мене у фаетон та перевірити мою ходу. Я теж захоплено сприйняв його задум і провіз його та Вілі добрих кілька миль. Ноги в мене були як новенькі, біг я легко і навіть не пригадую, коли востаннє отримував від їзди таке задоволення.

— Знаєш, Вілі, він і справді молодшає. Тепер треба знайти йому якусь просту роботу, і до середини літа він буде не гірший, аніж Сонечко. Кінь дуже чутливий до повода і має гарну ступу. Навіть не знаю, чи може хтось ходити краще, ніж він.

— Дідусю, я так щасливий, що ти його купив!