Лесь Мартович - Забобон

Нараз над заходом виринула чорна хмара. Із поспіхом висувалася з-поза обрію на синє широке небо. Куди простягалася, лишала по собі чорну заслону. Вітер звіявся сильний. Краньцовська вхопила обома руками криси свого капелюха й бігла в напрямі лісу, що його ще не зачали рубати.

— Біжім до будки, — крикнула до Славка, — бо змочить нас дощ до нитки!

Ще встигли забігти перед дощем. Це був ліс старий, з грубими соснами, призначений також на вируб. Недалеко й будка стояла, захист лісних робітників, просто й догідно виставлена. До двох дерев, що росли близько себе: одно від полудня, друге від півночі, прибита поперечка на висоті росту чоловіка. На тій поперечці скосом до землі сперті широкі тріски з соснового дерева. Це була західна стіна. Від полудня й півночі дві простовисні, трикутні стінки. На схід сонця відчинено зовсім. Сподом прибиті тріски, мов до підвалини, до трьох дощин, що стояли лігма, кантом догори.

Як посідали Славко з Краньцовською в тій будці, то надворі потемніло. Буря знялася страшенна, нагло, доразу з цілою силою! Настала дивна сутолока гуку й реву. Проміж гони чатиння шуміло й свистало. Грубі сосни, неначе гнучкі лози, нагиналися верхами до себе і стукали одна об одну. Дудніли й гуділи, неначе дзвонили глухо великі дзвони, що в них обвито серце грубим оксамитом. Скрипіла й пищала якась надломана суха гілляка. А посеред того лускав інколи грім і гоготав по дебрах і верхах. Краплистий дощ товкся, немов горох до долівки. Ішла лісом музика на величезних струментах. Музика велична, могутня та дужа. Супроти неї людська музика на звичайних струментах подобала би на ляск батога супроти гуку гармати.

Найгірше незгідні голоси зливаються в далечині в гармонійні тони. Якою ж чудовою здавалась би ця лісова музика для того, хто прислухався б їй відтіля, аж із-поза тих чорних хмар! Варт великі гроші таке послухати!

Ця музика продиралась аж до серця, аж до душі тих обох, що захистилися в лісовій будці. Говорила вона не лише до їх вуха, але до кожного нерву на цілім тілі. Що ж вона могла говорити? Що кому треба. Наказувала, певно, Краньцовській, щоби шукала собі дитини. Не з алкоголіком, що плодить хору, зденервовану дитину-відміну, але із здоровим мужем, що плодить здорову, збиточну, але любу дитину. Краньцовська не розуміла докладно слів тої музики, вона тільки почула бажання шукати захисту в того мужчини, що сидів біля неї. Обняла його своїми руками й притискалася, тулилася до нього сильно-сильно.

— Ох, любий мій пане Славку, я так боюся!

Отже це не було в неї почування страху. Це було бажання того незвісного, що його вливала їй у душу ця могутня музика.

Він боявся. Тремтів на цілім тілі. У часі бурі й грому не був свідомий ні обіймів Краньцовської, ні її мови. Ще змалечку боявся блискавок і громів.

Буря виймалася. Небо знов прочистилось, а крізь китиці чатиння зазирало сонце на траву, що піднімала спроквола свої вершки вгору. Чисте повітря аж пахло. Як настала тишина, Славко спам'ятався. Поглянув на Краньцовську, що ще заєдно держала його в обіймах. Прийшли йому на гадку ті малесенькі губки, зложені в кружечок. Нараз обхопила його непереможна жадоба самця кинутись на ті губки, цілувати їх, кусати, гризти. Уживати цього добра аж до гидоти, а потім плюнути й піти собі. Зовсім так, як наїдався обідом аж до обмерзіння. Почування, набуте недавно, що він не найгірший, і поводження в Варвари додало йому відваги. Нахилився до неї під її рижовий капелюх, махнув лицем під її ніс і притис міцно свої губи до того кружечка. Але не почув смаку в тім поцілунку. Це був тілько сильний натиск до чужого тіла.

Вона ж почула біль у спідній губі, притисненій до зубів. Налякана, зірвалася на ноги і відскочила на один крок від Славка. Потім поправила на собі капелюх, що трохи пересунувся на один бік, і обізвалася:

— Не забувайтеся, пане Славку!

Подумала хвильку й прикинула ще одно слово:

— Адже це міг би тут хтось уздріти.

Не хотіла відбирати недотепні надії, хоч таки нападистий поцілунок та відібрав їй на разі всю приману любові.

А він гадкував у своїй голові: "Не хоче мене! Обнімала лишень зо страху перед бурею". Сидів у будці й боявся на Краньцовську поглянути. Утік би дуже радо, та не було куди.

Вона розсміялась:

— Чого ж ви сидите? Наважилися тут ночувати?

Зводився ліниво на ноги і став перед нею, захмурений, дивлячись десь убік.

Вона знов сміялася. Веселила її та його дитиняча непорадність.

— Може, гніваєтеся? — запиталася. — Намість я на вас, то ви на мене!