Лесь Мартович - Забобон

Цей фризієр, його звали Юдка, мав дивно лису голову. Ціла голова гола від потилиці аж до носа, бо й над очима, там, де мають бути брови, не було нічого. Ця голова вилискувалась, як макогін облизаний. Але приглянутись їй уважно зблизька, то, бігме, на ній був волос. І то геть від чола аж до потилиці. Довгий, сивий волос. Тілько рідонько, ой! як же рідонько: на цаль волосинка від волосинки. Відступитися ж від Юдки на крок, то кождий би присяг, що голова оскальпована! Але Юдка був переконаний, що на його голові буяє волос, мов троща краєм ставу. Бо він водно гладив себе по голові, а все злегенька. Любувався, що волос скобоче йому долоню, до черепа ж не доторкався. А як дивився коли на себе в дзеркало, то зблизенька, та й пантрував лиш за тим, аби вздріти волос. Так привик до цих обзорин, що очей своїх у дзеркалі не видів, а волос видів! Тому ж то й хвалився перед Славком, що вода йому помогла.

Отже цею хвальбою не відстрашив Славка. Він уже хотів ту плящину купити, тілько ще вагувався з тої причини, що не знатиме, як цю воду вживати. Але Юдка обібрався вивчити, і то зараз.

— Насамперед натирається цею водою голову. Отак-о! — говорив Юдка й натирав Славкові голову. — Будете зараз видіти, що стане піна, як із мила, — приповідав Юдка далі й показав Славкові долоню.

Намість піни був там чорний бруд, бо Юдка ще сьогодні не мив рук. Але Юдку це й трохи не збентежило:

— Видите, який бруд із голови? — Потім учив Славка далі: — А тепер треба обмити голову теплою водою. — При цім слові обернувся Юдка до другої стіни та й крикнув: — Суре! Гіб ер вармес васер! (Дай сюди теплої води! (Євр.))

— Гоб нішт! (Не маю! (Євр.)) — обізвався сердитий голос з-за стіни.

— А ще ліпше: студеною водою. То здоровіше! — поправився Юдка й обмив Славкові голову студеною водою. — А тепер треба добре витерти чистим рушником, — учив Юдка далі і крикнув до другої стіни: — Суре! Гіб ер а райнес гандтух! (Дай сюди чистий рушник (Євр.))

— Гоб нішт! — відповів той самий сердитий голос.

— Але ліпше брудним, — поправився Юдка, — бо як зовсім свіжий рушник, то ще твердий, рапавий, а як уже вживаний, то м'який, податливий.

У такий спосіб прийшов Славко до плящини з водою на волосся.

Їмость радувалася з того. Натомість не злюбила, що Славко підстриг собі вуса. Аж засумувалася, як побачила його.

VI

Як їмость із Славком вернула, то не застала Пазі дома. Відносячи сама справунки до спіжарні, переконалася, що бракує муки й сиру. Ніхто інший не міг узяти, тільки Пазя. Ключі від спіжарні лишила їмость у панотця в канцелярії, та й ще йому наказувала, аби їх пантрував. А він забув про це. Мав багато важнішу роботу. Лазив сьогодні на стрих та й позносив відти до хати всі старі рами з побитими шибами. Насмітив повну хату. Поскладав ті запорошені рами в великій кімнаті під стіну та хвалився перед їмостю, яке він діло доконав. Це ж вікна зовсім добрі, лиш повставляти декілька нових шиб.

Їмость не говорила ані слова. Пішла до Славкової кімнатки й зі злості плакала. Ті рами з шибами були призначені на інспекти. Тепер їх висаджуй знов на під. Кілько разів виїздила їмость із дому, завсіди заставала якусь позму. Треба вважати на панотця, як на малу дитину, треба ховати перед ним усе, як перед дитиною сірники і ніж. Намість пантрувати ключів, то його висадило на стрих, аби Пазі лишити час нишпорити по спіжарні. Навіть не знає, коли Пазя вийшла. Та ще й тішиться, як та маленька дитина, що вдалося їй розпороти пішевку й пустити пір'я на хату.

Пазя вернулася задихана. Вибріхувалася перед їмостю, що лиш тепер вийшла. Ходила буцім до Йванихи передати їй гроші на шнурки до черевиків, бо пірвалися, та в неділю не матиме в що взутися. Клялася в душу й тіло, що правду говорить. На доказ того розповідала їмості, що до Йванихи принесла сьогодні акушерка свіжу дитину.

Як їмость її запиталася, чого в спіжарні бракує муки й сиру, то вона обрушилася. Її ще ніхто на крадежі не спіймав, та й дасть господь милосердний, що ніхто цього не діжде. Вона не боїться й зараз присягнути, що нічого ніколи не порушила.

Не було що їмості далі й допитуватися. Зрештою, не хотіла зчиняти великого крику, аби панотець не довідався, бо він би зараз розвів таку сварку, що ще до тої шкоди сміх би з себе зробив.

Пазя правду казала, що ходила до Йванихи, що передала на шнурки та що до Йванихи принесла акушерка свіжу дитину. Але також правда, що Пазя вкрала муки й сиру, та й віднесла до Йванихи.

Як тільки в панотця полягали спати, відчинила Пазя тихесенько в кухні вікно, вискочила надвір і пішла бігцем до Йвана.